Єлизавета Гончарова

Компроміси

26 Липня 2018
Чесно кажучи, я не великий майстер компромісів. Думаю, через те, що приймаю принципові рішення тільки після довгих роздумів і здогадуюся про більшість аргументів, якими мене переконуватимуть. Але якщо компроміс сприятиме важливим для мене цілям, усе може бути.

 

Ця умовна лінія є в кожного щодо дуже різних питань. Я вкрай нервуюся, коли слухаю, як сусідки-пенсіонерки топлять новонароджених кошенят, щоб не збільшувався дворовий прайд цих природних мишоловок. Але розумію, що інакше тих тварин щомісяця ставало б у рази більше, а кошенята гинули б у муках від інфекцій і під колесами авто, тож приймаю таке їхнє рішення і не зараховую в особисті вороги. А згодом намагаюся знайти гроші, щоб стерилізувати цих тварин, бо теж виступаю за зменшення їхньої кількості на вулицях. Але коли читаю про те, що в харківський домашній притулок уночі заліз якійсь борець із бездомними тваринами (хоча саме ці тварини були не на вулиці) й лопатою вбив десятки великих і малих котів, на такий «компроміс» я категорично не згодна. Бо такі методи регулювання чисельності не можуть наблизити до створення системи цивілізованого поводження з тваринами, чого я бажаю Україні як європейській державі. Тому з істотою, яка вбиває лопатою беззахисне кошеня, не хочу й не буду обговорювати можливості компромісу.

 

Читайте також: Ідіоти й мерзотники


Я розумію, що в кожній родині свої традиції виховання дітей. Хтось усі шкільні роки робить із сином чи донькою домашні завдання та перевіряє оцінки, а хтось не знає, як звати класну керівничку. Одні опікають, інші стережуть, ті сварять, ці ведуть багатогодинні бесіди. Тому навіть у власній сім’ї, не кажучи вже про педагогічний досвід, намагаюся шукати компроміси, якщо це не обмежує розвитку дитини й дає їй шанс бути щасливою. Але як знайти в собі компроміс, наприклад, щодо методів «виховання», які доводиться спостерігати на дитячому майданчику: «Ти ж не хочеш віддавати йому цю іграшку, тому одразу бий у пику!». Це мама каже трирічному сину, який грається з малюками, котрі принесли кожен свою іграшку й, звичайно, думають, що в іншого вона краща. Може, подискутувати та запропонувати їй вчити бити не одразу в пику чи хоча б не мого?

питання мови в інформаційній політиці, особливо на Донбасі, давно вийшло за межі суто технічного. Це проблема принципового існування регіону в інформпросторі України, створення тла та середовища, які, до речі, впливатимуть на особисті рішення щодо користування мовою


Народившись і перебуваючи в російськомовному, але, додам, патріотичному середовищі, я маю багато особистих компромісів щодо цього. Ніколи не спитаю в людини, чому вона розмовляє чи пише не українською, як, наприклад, не цікавлюся, до якої церкви ходить. Для мене це надто інтимне, і примус радше віддалятиме від цілі, ніж наблизить до неї. У кожного свій ритм змін, і по собі знаю, як важко наважитися на такі кардинальні рішення. Не дорікатиму чиновникові, який не вміє красномовно виступати державною мовою на заходах, бо радію, що хоча б відповіді на запити та пости в соцмережах уже навчилися писати без помилок. Не перейматимуся, якщо в моїй медичній картці лікар напише не українською, бо, чесно кажучи, це навряд чи розбереш хоч якою мовою.


Але маю вже зовсім інше ставлення до засобів масової інформації, хоча до початку війни працювала в російськомовній газеті. Бо вважаю, що тут компромісів бути не може: питання мови в інформаційній політиці, особливо на Донбасі, давно вийшло за межі суто технічного. Це проблема принципового існування регіону в інформпросторі України, створення тла та середовища, які, до речі, впливатимуть на особисті рішення щодо користування мовою. Доводи про велику частку російськомовного населення серед читачів чи глядачів сприймаю як чистий популізм. Вони викликають зустрічну пропозицію: а порахуймо прихильників держави-агресора (можна навіть за підсумками так званого референдуму) — і віддамо частину країни? І ще я впевнена, що цікавий контент та професійні матеріали читатимуть, слухатимуть чи дивитимуться державною навіть ті, хто не є активним користувачем української.

 

Читайте також: Техніка інформаційної безпеки

 

Але це не найпростіший і найшвидший спосіб, для якого, ймовірно, треба було б докладати більше зусиль. І ті редактори та журналісти, які обирають для ефіру чи шпальт більш звичну російську, роблять майже так, як вирішили ті, хто поставив на стару політичну еліту Донбасу: звично, не дуже патріотично, але стабільно й вигідно. Розумію, що і політика — справа компромісна, але в цьому прагматичному варіанті мене більше цікавлять ті, хто навіть на бордах зі своїм обличчям і привітаннями не пишуть переклад російською, начебто хтось без цього не зрозуміє, з чим його привітали. Передбачаючи, до речі, що саме ця принципова дрібниця може недорахувати їм значну кількість електорату. А ще голосую за більш далекоглядний бізнес. Як, наприклад, Книгарня «Є», яка першою з українських книжкових мереж відкрила магазин на Донеччині. Звичайно, прибутковіше було б, як компроміс, завести й книжки про російських імператорів чи любовні романи модних московських дівчат, але ж навіщо ми тоді пручаємося воєнній агресії? Впевнена, можна намагатися пристосуватися до умов, а можна свідомо їх створювати. Якщо це не компроміс, а вибір.

Новини RedTram

Loading...