Юрій Макаров

Інтегральний Лук’яненко

12 Липня 2018
Усі ідеологічні суперечки припиняються на порозі раю. Там немає місця сваркам, з’ясовуванню стосунків, уточненню позицій. Так кажуть, сам не бачив і навряд чи побачу.

 

Хоча це й не справа моєї компетенції, Левкові Лук’яненку, безперечно, місце в раю. У дитинстві він дивом не помер від голоду. Його двічі засудили до розстрілу: один раз німці, другий совіти. Він провів 26 років у таборах і тюрмах, де шанс загинути зберігався щодня. Його зраджували без кінця. Він мав нагоду зневіритися безліч разів. І вже після здійснення мрії всього попереднього життя його використовували державний апарат і політичний клас. Але були й хвилини тріумфу — тотального, беззаперечного. Перший — незалежність. Той точковий момент, заради якого були всі попередні жертви, випробування й бідування. Не всім пощастило дожити. Він дожив і навіть безпосередньо своїми руками цю омріяну незалежність сформулював. Ми пам’ятаємо, що засадничий документ свободи, Акт проголошення незалежності України — його особисте творіння.


Він був націоналістом у незатьмареному вигляді, ідеологічний нащадок Донцова. Але Акт, як і Декларація про державний суверенітет, — взірець мудрості й толерантності. Тут конфлікт догми та особистості. Лук’яненко був переконаний, що більшість бід нашої країни від того, що влада в ній належить не українцям. Буквально: не етнічним українцям. Що ж, він своїм життям заслужив право так вважати, це не бздури колишніх комсомольських солов’їв чи малоосвічених шмаркачів. Але його особисті практики були ширші за догму, і тому він подавав руку солідарності євреям, кримським татарам, власне, всім, хто хотів незалежної квітучої України, тим більше що з багатьма лідерами національних рухів він ділив скупу пайку в таборах. Його приклад доводить: що глибша, масштабніша людина, то більше вона керується любов’ю, а не ненавистю. А його безкомпромісність і принциповість — то вияви якраз любові, у цьому випадку любові до свого народу й свого краю.

Лук’яненко — класичний self-made man, який перетворив свій жахливий життєвий досвід на досвід любові. Ним неможливо було не милуватися. І скрізь він був сам собою


Політичний шлях Лук’яненка досить уразливий, як уразлива будь-яка практична політика. І його пуб­ліцистична спадщина, дарма що відзначена Шевченківською премією, теж досить уразлива. Але за чим не можна йому дорікати, то це за кон’юнктурою. Писав і казав те, що думав.


Нам легко з висоти нашої обізнаності, включеності у світові контексти виправляти гігантів, ловити їх на слові. Кожне наступне покоління українців навіть приблизно не уявляє, наскільки його попередники є носіями іншої політичної культури. Ті, хто народився за Хрущова, вже не розуміють сучасників Сталіна, ровесники так званої перебудови — вихованців «застою», міленіали — тих, хто ріс у 1990-ті. Головним чином не можуть збагнути, які внутрішні обмеження, ментальні бар’єри в собі доводиться долати попередній генерації. Що таке «десять років без права листування», що таке «трійка», а згодом що таке виклик на «профілактику» до КГБ, як це озиратися в пошуках «стукачів», як ламається ціле життя через необережний вислів, як не мати доступу до найважливіших текстів світової культури, як стикатися з тупою апатією або, навпаки, бездумним фанатизмом неосвіченої маси, як протистояти репресивній машині, спеціально заточеній на пошук таких, як ти, як переживати ментальну самотність. Як залишатися собою у власній країні, наражаючись на вердикт «буржуазний націоналізм».


Ми такі розумні, та нам бракує одного: досвіду долання досвіду. Гузар, Гаврилишин, Попович, Сверстюк, Драч, Лук’яненко — ті, хто пішов останнім часом, мали зовсім різний життєвий шлях, зокрема й стаж конфронтації або, навпаки, конформізму. Ми такі розумні, бо гіганти, які відходять, пройшли шлях пошуку істини й передали нам свій досвід у кінцевому, «знятому» вигляді. Залишається молитися, щоб нинішній генерації не забракло стійкості, мудрості та вміння сумніватися. І в собі самих також.

 

Читайте також: Помер Левко Лук'яненко. Дружина назвала причину смерті


Він був красивою людиною з неймовірно гарними українською мовою, голосом і поставою. Не пам’ятаю автора афоризму: «Після сорока років людина сама відповідає за своє обличчя». Левко Лук’яненко — класичний self-made man, який перетворив свій жахливий життєвий досвід на досвід любові. Я пам’ятаю його в різних декораціях: на трибуні Верховної Ради, у кабінеті посла України в Канаді, у Книгарні «Є», на ґанку київського телецентру. Ним неможливо було не милуватися. І скрізь він був сам собою. Інтегральний.
Іще один тріумф Левка Лук’яненка — це, власне, російсько-українська війна. Не пам’ятаю, де він сказав таке: «Я буду просити Бога, щоб він протримав моє життя до перемоги над Москвою». Насправді перемога в якомусь сенсі вже відбулася. Майже відбулася. Це перемога над Москвою в собі. За це він і віддав життя.

Новини RedTram

Loading...