Максим Нестелєєв

Напівінтелігентно

23 Червня 2018
Реагувати чи ігнорувати — ось питання. Щодня сотні вражень і тисячі зовнішніх подразників укотре змушують обирати між розумом та почуттями: віддати перевагу голові чи серцю? Диявольський вибір, адже про обране все одно пошкодуєш.

Людей, які частіше керуються розумом і ним же й заробляють собі на прожиток, у нас називають інтелігентами, а на Заході — інтелектуалами. Надмірної любові в широких народних мас вони ніколи не викликали. Це ставлення найточніше відзначив заснов­ник «нового журналізму» Том Вулф, що залишив цей світ у травні: «Інтелектуал завжди обурений. Він годується гнівом, не може без гніву. Визначний лінгвіст Ноам Хомський став інтелектуалом, коли публічно засудив війну у В’єтнамі, у якій геть нічого не петрав». Хомський, батько якого народився в Україні, дав змогу Вулфу усвідомити те, чому він сам ніколи не хотів бути інтелектуалом. Адже такі люди добре розбираються в якомусь одному питанні, але публічно висловлюються виключно щодо інших.

 

Читайте також: Хіпстери давні й сьогочасні


Саме тому прикидатися інтелігентом неважко. Треба знати із сотню мудрагельських слів, обурюватися через будь-що на нашу чи не нашу зовнішню або внутрішню політику та робити собі кар’єру «публічного інтелектуала», вдаючи, що слово «публічний» тут не скидається на жодне інше словосполучення. У книзі 9 «Літературного ярмарку» за 1929-й Юрій Яновський оприлюднив свій есей у формі листа до Миколи Хвильового, де, серед іншого, поставив діагноз сучасним недокультурним діячам, які кажуть, що обирають за покликом розуму, а керуються натомість найпримітивнішими спонуками. «Боляче не те, що ми малокультурні в масі: цього можна позбутися і цього ми позбудемось. Боляче, що багато у нас так званих напівінтелігентів — оцієї хижої, пролазливої, безпринципної, гнучкохребетної, паразитної публіки, котра нехтує знання й культуру, шкодить робітничій клясі наплюйницьким ставленням до культури й проходить життя, ні про що ні разу серйозно не замислившись.»

Зрада чи перемога для українця — не так об’єктивний стан, як тимчасовий настрій, тривалість та інтенсивність якого залежать чи то від смаку гречки на чергових виборах, чи то від кількості олів’є на новорічному столі


Напівінтелігентне ставлення до серйозних запитів сьогодення — це саме та заковика, через яку Україна «доборолися до самого краю», і тепер, як і 170 років тому, «гірше ляха свої діти її розпинають». Пройти життям напівінтелігентно — це як постійно бути трошки вагітною і настійливо вимагати, щоб різна чернь поступилася місцем у громадському транспорті.


Дуже гостро брак українських інтелектуалів відчував Василь Стус, який у щоденникових записах «З таборового зошита» (1982) небезпідставно сумнівався: а чи є та наша інтелігенція взагалі. Головна проблема, на його погляд, саме в цій неврівноваженій половинчастості всіх наших прагнень: «Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот». А головною розвагою так званої «української інтелігенції» є «толочити старе тирло: між мазепинським патріотизмом і кочубеївським інтернаціоналізмом по-російському, тобто сповідувати філософію меншої чи більшої національної зради».


Зрада чи перемога для українця — не так об’єктивний стан, як тимчасовий настрій, тривалість та інтенсивність якого залежать чи то від смаку гречки на чергових виборах, чи то від кількості олів’є на новорічному столі. Одвічна битва холодильника й телевізора (інтернету) за українську душу ведеться щодня. І збороти її можна тільки цілісним критичним світоглядом, який так легко збити на манівці напівінтелігентських компромісів.

 

Читайте також: Горіти, а не тліти


Окремий випадок — використання наших напів- і повних інтелігентів у політиці, що вже давно порівняли з одним цікавим процесом, де роль інтелігенції зводиться до засобу контрацепції з відповідним наслідком їхньої натхненної участі: наплюють у душу й викинуть. Від часів Винниченка до часів Матіос українські письменники проходять той самий шлях — від «чесності із собою» (відомий роман першого) до «саду нетерпіння» (назва збірки другої). Або розчаровуються у власній політичній місії, або починають убачити в собі напівінтелігентну месію. І лише інтелігентний редактор Карк з однойменного оповідання Хвильового зміг щиро визнати свою провину, відкинувши всі напівінтелігентні недомовленості: «проґавили Україну, пішла вона від нас, а все тому, що ми поети, що ми некомерційної вдачі».


На початку ХХ століття відбувся знаковий поетичний діалог двох українських інтелектуалів. Спочатку Іван Франко у вступі до поеми «Лісова ідилія» передав вітання «непоправному ідеалістові» Миколі Вороному, а потім останній у вірші «Іванові Франкові» відповів «учителеві й другу»: «Моя девіза — йти за віком і бути цілим чоловіком». Отаким і має бути гасло кожного справжнього інтелігента, хай яким спаплюженим і спровокованим це слівце стало впродовж нещодавнього радянської періоду. Прагнення до цілісності й уважне дослухування до своїх сучасників — гасло того, хто живе свідомо й уникає напівтіней, тоді як протилежне завжди визначає напівінтелігента з його напівбажаннями й напівпереконаннями. Не страшно, коли ти гарячий чи холодний, страшно, коли теплий.

Новини RedTram

Loading...