Тарас Лютий

Орнамент безлико-мовчазної маси

18 Червня 2018
Виглядає так, що часи, коли дослідники говорили про дивовижну активність соціальних мас, їхню нестримність і прагнення до безконтрольної експансії, минули. Проте не менш повабним залишається те, як масам у сьогочасних реаліях доводиться заявляти про себе на соціально-політичній і культурній арені?

В своєму нарисі «Орнамент маси» (1927) німецький критик мистецтва Зиґфрид Кракауер вказує на дещо несподіваний спосіб буття мас: вони тяжіють до специфічної впорядкованості й форми. Світ масової культури постачає нас силою-силенною прикладів на підтвердження цієї тези. Достатньо згадати синхронність піднімання оголених ніжок танцівниць у кабаре чи «запуск хвилі» на стадіоні — все це є малі та більші масштаби орнаментальності маси. Таким чином, орнаменти — це фігури, в які маси навчили(ся) складатися. Самі по собі подібні конфігурації нагадують цілі сузір’я. Вочевидь, масам подобається витворювати такі візерунки й спостерігати їх. Якщо військові паради існують для підтримки бойового патріотичного почування, тобто мають щось на кшталт морального підґрунтя, то сплетіння тіл у виконанні спортивних вправ або танцювальних рухів дозволяють говорити про естетичну настанову. Виходить, що масам властивий і деякий мистецький запал.

 

Читайте також: Добре темперована ідеологія

 

Однак Кракауер міркує над тим, що в орнаменті нівелюються геть усі індивідуальні характеристики. Можливо саме через це в якийсь момент людина приходить до висновку, що повинна реалізуватися не самостійно, а лише стаючи частиною чогось цілісного як маса. Власне, процес капіталістичного виробництва не меншою мірою нагадує орнамент маси. В обох випадках кожен учасник цього процесу зайнятий своєю справою, хоч і не осмислює її повноти та доцільності. Зрештою, орнаментальність мас є способом естетичного виразу раціональності, щоправда суто технізованої. Ми ж і досі пам’ятаємо як у тоталітарних системах крижані геометричні фігури мас стають обрамленням портретів вождів і слугують підсиленню їхніх міфічніх образів.

 

Тож окрема людина цілковито розчиняється в орнаменті, стаючи ниткою в гаптуванні світової долі. Впору говорити навіть про феномен людино-маси, що перетворюється на нову соціально-антропологічну одиницю реальності. Деколи здається, що цей орнамент бодай щось промовляє. Але це висловлювання відбувається без будь-якої раціональної артикуляції. Воно зводиться до суто культових жестів і рухів.

 

Читайте також: Сексуальність мас

 

Трохи більше, ніж через півстоліття в статті «В тіні мовчазної більшості» (1982) французький соціальний теоретик Жан Бодріяр буде вже писати про кінець соціального. Проте маси дедалі більше нагадуватимуть йому мовчазну невиразність. Він наполягатиме на зникненні класичних категорій, як-от «народ», «клас», «пролетаріат». Невже це так? Ми ж бо ще й надалі щиро переконані в тому, що влада пригноблює й душить народ. Але чи зберігся бодай якийсь спосіб, яким маси виражають самі себе? Єдине для чого вони тепер надаються, наполягає Бодріяр, аби тестувати їх, або ж проводити соціальні опитування.

 

Справді, нас щодня закидають мегабайтами спаму (скільки часу витрачається на його видалення?), просять пройти тестування й опитування, рахують кількість відвідувачів, які прийшли чи зареєструвалися на ту чи ту подію. Можливо, саме це і є симуляцією соціального? А що як саме така маса тепер затребувана? Маса, що є предметом дослідження. Парадоксально, та в такої маси ніколи не буває представників, адже вона існує за статистичними показниками: її обстежують і випробовують.

 

Маси зробилися нероздільним людським потоком, який виражає себе через екстаз соціального. Орнаментальність поволі переходить у безобразність і симуляцію цілісності. Маси досягли злютованості й атомізації водночас. Подібні маси ніскільки неохочі до революцій, у них геть вичерпалася політична воля й будь-яке прагнення до репрезентації. Владі ж ніби вигода. Їй же завжди кортить мати підкорені маси. Та з самоусуванням, зауважує Бодріяр, маси зникає і влада. Позаяк лише наявність мас означатиме легітимність влади. Тому від маси постійно вимагають, аби вона бодай подавала голос: в акціях, святкуваннях, висловлюваннях. Проте маси мовчать і випадають з горизонту контролю. Їх більше не обходить істина, сенс або свобода. З позицій української сучасності Бодріярові можна було б закинути, що на революційні зворушення маси таки спроможні. Одначе, нічого не заперечиш, коли він відмовляє масам у критичній активності. Втім, маси не є наскрізь пасивними. Чи ж не відчужений стан дозволяє їм несвідомо протистояти політичній заангажованості?

 

Читайте також: Суперечлива героїка

 

У «Фатальних стратегіях» (1983) Бодріяр тільки посилює свій діагноз мас: інертність і розчинення усього в собі. Маси всіляко уникають того, щоби їх якось поінформували. Ба більше, ними вже майже не вдається маніпулювати. Вони й не просять, щоби їх звільнили. А головне — їм зовсім не хочеться бути суб’єктом історії.

 

Черги, автомобільні затори й переповнені паркувальні місця, набиті людьми зали очікувань: маси виробляють самих себе. Маси є насильством над собою. Чим пояснити натовпи людей, які їдуть відвідати колишню резиденцію президента-втікача в Межигір’ї? Чому маси здатні збиратися бодай і в соціальні мережі (скупчення віртуальних мас)? Все побачити на власні очі (погляди, що привласнюють), помацати руками, зробити селфі, тобто бути причетним до чогось — все це нібито легітимізує існування.

Новини RedTram

Loading...