Єлизавета Гончарова

Евакуювати чи залишати?

31 Травня 2018
Відчутне загострення на фронті знову порушило в суспільстві болючу проблему. На жаль, за чотири роки війни не вдалося не тільки її вирішити, а й навіть віднайти притомний алгоритм можливих дій на рівні держави та міжнародної спільноти.

 Ідеться про евакуацію (чи відселення) цивільних мешканців із найбільш небезпечних населених пунктів. Трагічна загибель під час обстрілу з боку Горлівки 15-річної школярки Дарини Казимирової стала причиною вибуху емоцій по всій країні. Але навіть у цьому випадку емоції були геть протилежні...


Перебуваючи на різному ступені віддаленості від чи залучення до війни, люди висловлюють своє обурення ситуацією, що склалася. Бо загальна думка — так не повинно бути! — зрозуміла та природна. Але — як повинно, а головне, хто винний? — породжує різноманіття варіантів, які й спробую прокоментувати, виходячи з власного досвіду переселення та життя в прифронтовому місті. Я в жодному разі не хочу сказати, що виїжджати з небезпечних районів не треба. Інстинкт самозахисту та оберігання своїх дітей закладений у нас не просто так. Коли в моєму місті вулицями нишпорили злочинці з «Мухами» та автоматами, відверто розшукуючи «укрів», ми вирішили поїхати й повернулися тільки після звільнення Бахмута. Але в багатьох випадках рішення прий­няти неможливо. І на це є чимало аргументованих пояснень: грошова скрута, погане здоров’я членів родини, невпевненість у спроможності влаштуватися та отримати роботу. Страх, урешті-решт. Який інколи навіть більший, ніж хвилювання за життя.

 

Читайте також: Буденна небезпека в Зайцевому


«Та швидше б усю цю лугандонію взагалі зрівняли із землею». Хоч як дивно, я знайшла багато подібних коментарів під постами про загиблу дівчинку. Люди щиро вважають, що всі проблеми України зникнуть, якщо не буде мешканців Донеччини та Луганщини. Не вдаючись у подробиці морального характеру, просто пораджу цим «радикалам» подивитися на сторінку Facebook загиблої школярки. Чи ця дитина, що успішно навчалася, любила свою родину, країну, друзів, мала багато планів на майбутнє, варта того, щоб її було вбито російськими мінами? Будь-яка людина, тварина варті цього? Тоді, панове, на чиєму ви боці?

 

кажучи про примусове відселення, треба розуміти, що в цьому разі країна повинна забезпечити хоча б якісь умови для переселенців. На жаль, цієї турботи не відчувають ті сотні тисяч громадян, які за чотири роки через війну самостійно виїхали з рідних країв


«Цивільним на війні не місце. Усіх треба було примусово евакуювати й крапка». А це найпоширеніший заклик, який можна почути як у реальному, так і віртуальному просторі. Звичайно, ідеальна війна, якщо можна так узагалі казати про вбивство одних людей іншими, повинна вестися між озброєними та спеціально навченими особами. Але чи знаєте ви хоча б одну війну, яка відбулася за таких умов? Ще питання: коли сторони мають на озброєнні сучасні комплекси реактивного вогню, дальність ураження яких може бути до ста й більше кілометрів, чи потрібно евакуювати, так само примусово, всю Донецьку та Луганську області вкупі з Харківською, до речі? Бо ми ж не знаємо, о котрій годині та за яких умов оживають шалені таргани в мізках наших сусідів. А якщо брати до уваги протяжність кордонів із Росією по периметру всієї нашої території та ще й окупований Крим, то взагалі постає питання: а є в нас таке місце, де цілком безпечно?


«Чому не зробити так, як колись після вибуху Чорнобиля? Чи зараз людське життя не таке цінне?» — пускають слину стосовно радянських часів деякі коментатори. По-перше, густозаселена територія вздовж лінії фронту не йде в жодне порівняння з тим, скільки осіб змушені були виїхати із зони відчуження. Це в сот­ні разів більше! А ось про цінність людського життя треба було питати школярів, які ходили парадом площами під радіоактивним опромінюванням, чи солдатів-строковиків, які вмирали від онкології після робіт, проведених навіть без захисного обладнання. Гадаю, у багатьох є приклади такої «цінності» людського життя, до якої нині закликають невігласи. Але навіть якщо обмежуватися суто прифронтовими територіями, які в новій ситуації окреслені як «червона» та «жовта» зони, це виходить неймовірно велика цифра. Тільки населення Торецької міськради, на території якої сталася трагедія, становить близько 80 тис. мешканців!

 

Читайте також: Обстріли під Торецьком: немає спокою ні живим, ні мертвим

 

Але, кажучи про примусове відселення, треба розуміти, що в цьому разі країна повинна забезпечити хоча б якісь умови для переселенців. На жаль, цієї турботи не відчувають ті сотні тисяч громадян, які за чотири роки через війну самостійно виїхали з рідних країв. А тих, хто вважає, нібито на закордонні гроші для переселенців понабудовували купу житла, як це може здатися, слухаючи звіти про різні програми, можу розчарувати: окрім металевих модульних містечок та обшарпаних гуртожитків у дуже обмеженій кількості інших варіантів немає. А ось корупційних скандалів, прикладів нецільового витрачання коштів та неможливості через законодавчі проколи взагалі розглядати переселенців як отримувачів житла — безліч!

 

Про залишені будівлі в селах теж не варто кричати. Ви ж розумієте, чому ці будівлі покинуті? Сильніші пристосовуються та борються за своє життя. Слабші повертаються або ж їхнє життя летить під укіс. Тому, хоч як прикро це визнавати, держава не готова до того, щоб сказати: виїжджайте, ми знаємо, як діяти! У сучасних реаліях усе може бути тільки за рішенням самих людей, які самі й відповідають за свою долю.


Так, треба постійно шукати можливості допомогти тим, хто наважився вивозити дітей із війни. А в прифронтових містах та селищах удосконалювати систему сповіщення про небезпеку, яка майже ніде не працює. І ще виконувати багато-багато завдань, які можуть вберегти таких, як Даринка, від смерті. Але впевнена, ще одна теза коментаторів — «для профілактики обстрілів треба припинити захищатися чи просуватися в сірій зоні» — докорінно хибна. Бо в нас немає іншого варіанта зберегти життя та здоров’я громадян, ніж перемога над ворогом.

Новини RedTram

Loading...