Антон Санченко

Калькуляція курчат

23 Травня 2018
У Бориса Житкова є несподівана повість “Погибель” про потоплення старого іржавого пароплава заради страхової премії. У ній ідеться про кочегара-іспанця: той раніше працював тореадором, але одного разу вбив бика не за правилами, а як м’ясник, тому мусив тікати за море, щоб його не розірвав на арені натовп обурених уболівальників.

 

Привертає увагу те, як він своєю ламаною російською викладає героєві-оповідачеві  концепцію “моменту істини”. Бика вже розлютили пікадори, тореадор вже потанцював-повальсував перед ним з червоною шматою, дістає з піхов шпагу, і вся арена замовкає і забуває дихати. Вони стоять один перед одним, тореро і бик, готуються до останнього кидка — хто кого. Момент істини.

 

Як добре, що Житкова вважали дитячим письменником. З одного боку, його не заборонили в тридцяті. З іншого, про цей “момент істини” я довідався раніше, ніж почалося моє власне життя, що час від часу нагадувало кориду. Мені було з чим порівнювати цю мертву тишу під час голосування в роті мореходного училища, чи відраховувати старшину, який три роки жив у баталерці і крав “гражданку” з валіз своїх же курсантів, і попався вже перед самими держіспитами, чи нехай вже отримає диплом і очі б наші його не бачили. Чи розгубленість старпома, якого капітан на третій день шторму послав до каюти зібрати в теку й винести на капітанський місток всі документи екіпажу (вже потім, в порту, ми довідувалися, що в той момент механіки саме відкручували гайки на горловині паливних танків, щоб залізти в них і вичерпати консервними баночками з дна мертвий запас — пальне в нас закінчувалося раніше, ніж той шторм, і ми якимось дивом догребли до Очакова. Тож капітан готувався полишати судно.). Ну і ще з десяток веселих моментів. Досить, щоб я навчився їх розрізняти і навіть трохи передчувати. Ось наче все як завжди, тиша така, що чутно гавкіт собак і автоматні постріли на іншому кінці Батумі, все спокійно. А тобі не йметься. І точно, он вже нальотники йдуть по причалу грабувати судно.

 

Читайте також: Гудок

 

Останнім часом ловлю себе на подібних передчуттях. Вибори, звісно, лише в 2019, а передчуття, що все вирішується вже в це літо. Вибори,  то вже будуть наслідки.

 

Почнемо з поганої новини. Свою інформаційну кампанію чинна українська влада в усій своїй триголовості — президент, парламент, кабмін — схоже, провалила.  Ще на зустрічі президента з блогерами мене дещо здивувала теза про свободу слова і неможливість закрити навіть найодіозніші ЗМІ, участь яких в гібридній війні на боці окупанта навіть доводити смішно, настільки це всім очевидно. Ось такий він демократ, бо чим ми тоді відрізнятимемося від росіян. Я знаю, чим ми відрізняємося від росіян — ми сто років їм програвали. Пора внести різноманіття в цю традицію, бо зникнемо. А для цього йти на всі доцільні, навіть непопулярні серед лібералів кроки. Але — курс на демократію й “свободу слова” за умови неіснування незалежних ЗМІ, тільки олігархічних, що просувають порядок денний своїх власників. А термінове створення “своїх” олігархічних ЗМІ чомусь закінчується запрошенням на новостворений телеканал всіх збитих і вже забутих льотчиків, при  чому більшість з них збили навіть не над нашою країною. Це не могло закінчитися нічим іншим, крім тих ганебних рейтингів, одного за одним, від різних соціологічних установ, наче щоб спростувати звичне звинувачення в замовності, які віддають чинному президенту і провладним партіям нікчемно малі відсотки симпатій виборців. Не можна виграти пропагандистську війну з російськими і ніби українськими каналами, просто на неї не прийшовши.

 

Але є й гарна новина. В довгостроковій перспективі холодильник перемагає телевізор. Гарним прикладом цього був якраз розвал такого монстра як СРСР, де з кожного телеекрану лунало слово “ковбаса”, а в холодильнику вона зникла. Можливо, воно працює і навпаки. Тобто реальні здобутки й помітні зміни в країні можуть переважити цілодобове нагнітання “зради” по всіх каналах. Під димовою завісою антикорупційних скандалів і гастрольних майданів відбувається чи не наймасштабніша за всі часи територіальна реформа, тобто децентралізація, з перерозподілом бюджетів на користь територіальних громад. І там, де на місцях опинилися хазяйновиті й не крадучкі голови, успіхи цих громад вражають. Нові дитсадки й школи, сучасні виробництва в селах, сонячні електростанції на полях, енергозберігальні ліхтарі на вулицях містечок, тип яких обирають просто на блозі мера. Таке собі ноу-хау: купити по одному ліхтарю від різних виробників, встановити перед мерією під номерами, а потім проголосувати в інтернеті за той, що краще світить вночі. Звітування про кожну заасфальтовану другорядну вуличку й ремонти спортивних комплексів тощо.

 

Читайте також: Бізнес-клімат

 

Якщо щось і може до невпізнаваності змінити країну, то саме ось ця “тиха” реформа, яку теж залишили без жодної медіапідтримки, бо не дає простору пошукам зради. Крім того, це нова нарізка виборчих округів, і партії вже прикинули свої сили в них на місцевих виборах. Втім, те що регіональні еліти, в яких прийнято переходити з партії в партію цілими штабами, відмовилися від цієї своєї звички і не зроблять цього ще раз за нагоди — мені здається ілюзія.

 

Уже не перший рік безпрецедентні кошти виділяються на дороги. Можливо це таки зв’язано, можливо ремонтуєш дороги - і зникають дурні. Аби дурнів не робили з нас і цей асфальт не сходив після зими разом зі снігом. Хитрий автодор звісно зацікавлений, щоб ремонтувати їх щороку, а не так як дурні турецькі бригади, після яких асфальт чомусь тримається і після наших таких страшних (ой, не кажіть) континентальних зим, але український бюджет такої дорожньої активності впродовж десятиліть  точно не витримає. Дороги — це мабуть би спрацювало. Мабуть на це і розрахунок. З Кролевця в Глухів, а дупа не болить. Красота ж. Ось він, момент істини. Напружує тільки, що майбутнє України таким чином залежатиме від того, скільки вкрали підлеглі пана Омеляна.

 

Крім того є ще одна небезпека, про яку, схоже не задумуються, роблячи ставку на дороги.



Коли мер містечка О. вивішує в своєму блозі фото щойно заасфальтованої вулиці з грейдерами, катками й робітниками в помаранчевих жилетках, усі коментатори, що злітаються під допис, не дякують, а обурюються, чому асфальтують не їхню вулицю.