Тарас Лютий

Соромна втіха від кіно спрощеного жанру

10 Квітня 2018
Теза про те, що переважна більшість люду найчастіше обиратиме розважальне кіно, порівняно з мудруватими драматичними стрічками, очевидно, не викликатиме особливих оскаржень. А от куди тоді зарахувати фільми, де змішуються, сказати б, «високі» та «низькі» стилі, як-от соціальна сатира й «чорнуха», мистецький абсурдизм і «туалетний гумор»?

 

Як узагалі ставитися до «низького гумору»? В літературі він собі вже відшукав місце, щонайменше, з часів Франсуа Рабле. Та словесність дещо складніше породжує образи в уяві. Тоді як кіно досягає цього швидше за допомогою бодай і примітивного аудіо-візуального ефекту. Чи не виглядатиме, в такому разі, простацький гумор аж надміру вульгарним? А може він просто розсуває межі дозволеного? До того ж, що робити з темами, на яких суспільством накладено табу? Зрештою, давайте поглянемо на основні сюжети розвідки Алєксандра Павлова «Ганебне задоволення» (2015), де аналізуються філософські, естетичні та соціально-політичні аспекти масового кінематографу.

 

Передовсім, у низці першочергових питань цієї теми можна зустріти, хоча б, такі. До якої міри дозволено в масовій культурі жартувати про смерть, катастрофи, мордування, хвороби? Для прикладу, чи має право іменуватися «авторським» фільм братів Фарреллі «Тупий і ще тупіший» (1994)? Нарешті, що робити з роботами, котрі критики кваліфікують як низькопробні, а деякі поціновувачі, навпаки, добачають у них неабиякий мистецький та інтелектуальний рівень?

 

Читайте також: Публіка та громадська думка

 

До кінця 1970-х анікому не спадало на думку складати рейтинги найгірших фільмів. Але з’ясувалося: слави можна зажити й на провалах. Цікаво, що теперішня роль кінокритика зовсім не відсунулася на другий план із появою глядацьких рейтингів, адже він і далі продовжує формувати естетично вивірений топ кінокартин і майстрів. Але виявляється, що вже час вести розмову й про «вульгарну кінокритику», в якій так або так реабілітують «автора», щоби він не зняв. Якщо колись Кант говорив, що людина сама собі дає закони, то тепер впору додавати: вона сама себе їх і позбавляє.

 

Так само: якщо раніше йшлося про художній вимір фільму, то зараз всі кинулися обговорювати його культовий статус. Це означає, що деякі субкультури створюють «культи» довкола певних кінострічок. Іншими словами, виникає мало не сакральна відданість стилістиці, сюжетам і героям кінокартин. Нерідко кажуть, що «Зоряні війни» Джорджа Лукаса (перший фільм вийшов у 1977 році) давно перетворилися на квазірелігію, породивши купу мемів («May the force be with you»), фетишизованих артефактів (мечі, шоломи), і звісно культ героїв (джедаї) та цілу купу супровідних елементів (від коміксів і відеоігор до сувенірів). Ба більше, коли Рональд Рейган порівняв Радянський Союз із «імперією зла», американська оборонна стратегія в медіа просторі миттєво дістала назву «Зоряні війни». Приблизно так масова культура й створює показове ідеологічне наповнення.

 

Читайте також: Валер’ян Поліщук: стилізоване ніцшеанство

 

З другого боку, Квентін Тарантіно неабияк умів використовувати культове кіно, щоби творити й естетично навантажені шедеври. Втім, він причетний і до так званого «ґрайндгаусу». В 60-70-х роках таку назву мали кінотеатри, в котрих демонструвалися другорядні картини. До цієї категорії потрапляли стрічки, в яких порушуються неполіткоректні теми, приміром, збочення й експлуатація. В якості зв’язок між цими фільмами використовувалися трейлери. В 70-х, допоки для відвертого еротичного кіно ще не було створено спеціальної ніші — відео, розпочалася ера «порношику», виразно репрезентованого прокатною кінострічкою Джерарда Даміано «Глибока горлянка» (1972). Рівнобіжно і фільми жахів виборювали собі місце серед схожих популярних жанрів. До цього ряду слід конче додати й фільми про темношкірих героїв, які, за фабулою, отримували перевагу над білими. Не варто забувати й кінострічки про жіночу тюрму та кіно на тему нацистського знущання. Сьогоднішнє зацікавлення ґрайндгаусом дозволяє творити стилізації з привнесенням виразного іронічного пласту. Це означає, що навіть римейк здатен актуалізувати деякі призабуті сюжети, нехай вони і не здобули високої оцінки в кінокритиків.

 

Прикладом того, як варто осмислювати зразки масової культури є у документальні фільми Славоя Жижека: «Кіногід збоченця» (2006) та «Кіногід збоченця: ідеологія» (2012). Так, для витлумачення певних тем психоаналізу Жака Лакана, він послуговується фрагментами з кінокартин, приміром, Альфреда Гічкока та багатьох інших постановників. Хоча подібна спроба дивитися на інтелектуальні речі з позиції масової культури задовольняє далеко не всіх. Адже, для прикладу, якщо взяти кінофільми Девіда Лінча, то дехто неодмінно скептично зауважить: у них лише створюється ефект смислу, а створювати його виразні абриси кожний мусить окремо.

 

Читайте також: Візуалізація сексуальності в медіях

 

Та варто віддати Жижеку належне: за допомогою кіно він уміє візуалізувати не лише філософію, але й політичні реалії. Його визнано вмілим віртуозом відшуковувати ідеологічні повідомлення, де вони лиш імпліцитно наявні. Так, у «Механічному помаранчі» (1971) Стенлі Кубрика герой-злочинець Алекс насолоджується «Дев’ятою симфонією» Бетговена, яка тільки підохочує його агресивні наміри. Схожим чином справи полягають і з ідеологією: ліві та праві нарівно експлуатують її. Наприклад, «Ода до радості» в цих ідеологіях виглядає як порожня матриця, заповнити котру вдається будь-яким змістом.

 

У кожному разі, приклад із Жижеком дає зрозуміти, що зануритися в популярну культуру лише частково неможливо. Потрібно часом і самому розчинятися в ній, щоби навчитися відтіняти її багаті видозміни.

Новини RedTram

Loading...