ОНУХ

Не треба, Юрію, не треба!

17 Березня 2018
Видатний філософ та історик ідей Лешек Колаковський, коли його запитали, як розставатися з молодістю, щоб мати найменше розчарувань, відповів: «Найпростіше на світі. Позбутися думки, що буття молодим має якусь особливу цінність, Якщо не думати, що молодість ― надзвичайне добро, ми не відчуваємо втрати, коли старіємо».

Молодість ― такий парадоксальний стан, що, з одного боку, швидко минає, надто коли йдеться про нас, а з другого ― триває ненастанно, такий собі perpetuum mobile, на сцену життя виходить наступне молоде покоління, і завдяки цьому молодість триває вічно.


Мій улюблений автор Тижня Юрій Макаров, виразно відчуваючи незворотний плин часу, написав колонку (див. № 8/2018), сповнену захвату перед молодістю, але не перед молодістю як такою, а перед молодим поколінням сучасних українців. У статті під назвою «Дивіться, хто прийшов!» він пише: «…вистачило трьох місяців — від співчуття («побили наших дітей») до здивування й захвату, коли ці «діти» опинилися в перших рядах силового протистояння з «космонавтами». Отже, хто такі «вони»? Вони — це міленіали, люди нового тисячоліття». А потім докладно віддає їм шану за все добре, що сталося та стається в Україні, починаючи ― аякже! ― від Євромайдану. А ось маленьке спростування поширеного в Україні міфу: «Хоч у багатьох повідомленнях стверджено, що українські студенти й молодь були головними учасниками протестів, більшість респондентів (69%) насправді старші за 30 років. Середній вік українських протестувальників у Києві наближається до 36 років, приблизно 24% учасників більше як 55. Приблизно 8% мають вік від 65 до 75 років, становлячи несподівану, цікаву й невивчену групу» (Olga Onuch. Social networks and social media in Ukrainian «Euromaidan» protests // Washington Post, січень, 2014 рік). Свої похвали міленіалам Макаров закінчує так: «А тепер конфлікт: нинішні 50–60-річні, які становлять базу політичного, бізнесового, інтелектуального істеблішменту, до пуття не розуміють, як їм комунікувати зі своїми умовними дітьми й онуками… Легше заплющити очі та вдати, що їх не існує. Певний час це відбуватиметься безкарно. А потім вони просто візьмуть на себе кермо, і тоді не ображайтеся, що вас відправлять на смітник. Ну гаразд, на пенсію. Ви для них нічого не зробили. Вони вам нічого не винні».


Те, що нас «відправлять на смітник», дуже ймовірно, але з тим, що «вони вам нічого не винні», я так легко не погодився б. І вже цілковита неправда, що ми заплющуємо очі та вдаємо, ніби того покоління не існує. Ой, існує, існує, і щодня нагадує нам про себе голосно й виразно. Але хто вони, власне?

 

Міленіали живуть із ненастанною потребою спілкування з іншими, але майже тільки через екран. Зовні вони видаються спокійними та врівноваженими, проте живуть у сталій напруженості, переживають, щоб їхньої уваги не уникло щось краще, те, що більше подразнює і збуджує


«Вільяму Страусу та Нілу Гову широко приписують авторство слова «міленіал». Вони створили цей термін 1987-го, приблизно тієї пори, коли діти, народжені 1982 року, ішли в дошкільні заклади, і медіа вперше згадали про їхній майбутній зв’язок із новим тисячоліттям як випускного класу 2000-го (en.wikipedia.org). Міленіали в кожній країні інші, але глобалізація, соціальні медіа та експорт західної культури, що сприяє гомогенізації, роблять це покоління першим в історії, представники якого дуже схожі між собою й тому легко піддаються узагальненню.
Соціолог і письменниця Кетлін Шапутіс назвала міленіалів «поколінням Пітера Пена», маючи на увазі відомий роман Джеймса Баррі, де головним героєм є Пітер Пен, неслухняний хлопець, що не хоче дорослішати.


Психолог з Університету Сан-Дієго Джин Твенж охарактеризувала міленіалів як Generation Me, «покоління Я», а журнал Time пішов ще далі й у своїй статті, назву якої винесено на обкладинку, назвав міленіалів The Me Me Me Generation.


«Ось холодні, невблаганні дані: частота нарцисичних розладів особистості майже втричі вища в тих, кому 20–29 років, ніж у покоління, якому тепер 65 і більше. Крім нарцисизму міленіали найвідоміші його наслідком: відчуттям власного права. 40% вважають, що його треба підвищувати щодва роки, незважаючи на продуктивність праці» (Joel Stein // Time, 20 травня, 2013 рік).

 

Читайте також: Мухи окремо, котлети окремо


Міленіали живуть із ненастанною потребою спілкування з іншими, але майже тільки через екран. Не один з-поміж нас міг спостерігати юнаків і дівчат, що сидять навпроти одне одного в кав’ярні й водночас щось набирають у смартфонах. Зовні вони видаються спокійними та врівноваженими, проте живуть у сталій напруженості, переживають, щоб їхньої уваги не уникло щось краще, те, що більше подразнює і збуджує. 20 років існування одного покоління ― це немало, тому в межах покоління міленіалів виникли підпокоління, які можна порівняти з випусками чергових моделей айфонів. Залежно від того, хто коли навчився читати й писати: до чи після появи Facebook, Twitter, айпедів чи Snapchat.


Відомий історик і публіцист Ярослав Грицак написав в одному зі своїх есе, що молоде покоління українців можна добре охарактеризувати шляхом розвитку від айфона до айфона: «Заробив, звільнився, відпочив, кудись поїхав, влаштувався на іншу роботу. Покоління красиве, галасливе, але імпотентне» ― і за це покрив його гуркіт грому в соціальних мережах, «окупованих», власне, тлумами міленіалів.

 

Читайте також: Fast-fashion


Юрій Макаров дотримується іншої стратегії, для нього покоління міленіалів ― найкраще, що могло з’явитися в Україні. Не знаю, чи справді, якщо, за його словами, «потім вони просто візьмуть на себе кермо й відправлять вас на смітник». Чимало людей вважають, що межа, яка визначає покоління та властиві йому риси, ― продукт медіа, але ми теж є медіа, тож беремо участь у цій грі. Дорогий Юрію, здається, ми бачимо міленіалів по-різному, або, може, думаємо про зовсім різні покоління?

Новини RedTram

Loading...