Максим Віхров

Зачаровані ареною

5 Лютого 2018
На старті сьома сесія Верховної Ради, а отже, шоу під назвою «українська публічна політика» пожвавиться. Щоправда, з поразкою проросійського табору гострота парламентських баталій суттєво знизилася.

Пам’ятаєте, як билися депутати шостого та сьомого скликань? Розбивали писки та голови, били лежачих і жінок, а вже скільки гардеробів роздерли… Не парламент, а бійцівський клуб. Інциденти трапляються і зараз, але щоб стінка на стінку — такого вже давненько не було. Зате політикум опановує складніші жанри, котрі вимагають серйознішої режисури й талановитішої імпровізації, ніж шаблонний бойовик. Згадаймо лишень, як з одного «радикального» депутата спочатку знімали недоторканність, а потім вдягали назад — тут тобі і трилер, і фарс, і всі 50 відтінків зради. А антикорупційно-медичний детектив «Картата ковдра»? Про гостросюжетний пригодницький серіал «Експат» я взагалі мовчу: таких сюжетних піруетів не витанцьовує навіть балет Сухішвілі. Тож, якщо мене спитають, чи еволюціонує українська політика, відповідь буде ствердною. Та головне питання в іншому: чи еволюціонує разом із нею наша демократія?

 

Читайте також: Пам’ятаючи про реванш

 

Здавалося б, тут також усе очевидно. Хоч би що робили політики, влада в нас формується за демократичною процедурою: прийшли, проголосували, тепер їжте, хоч повилазьте. На те вона і демократія, щоб політичний процес бурхав та клекотав, хай би і хлюпаючи через край. Принаймні це краще, ніж мертвотний спокій авторитаризму. Воно то так, але я не певен, що це нескінченне шоу і є реальним політичним процесом, а не способом усунення громадян від управління країною. Для того щоб приховати анатомію наявного політичного ладу, зробити його непрозорим, зовсім не обов’язково затулятися завісою секретності. Навпаки, хочеш щось сховати — поклади його на видне місце й накидай поруч побільше мотлоху, щоб збити з пантелику будь-яку нишпорку. Мабуть, саме тому наш політичний процес виставлений напоказ, іноді в цілком порнографічному дусі, але ми не можемо відрізнити, що там справжнє, а що постановочне, що є реальним скандалом, а що — майстерною провокацією, хто насправді ідіот, а хто лише грає роль. Якщо левова частка фактів є фейками, у достовірну картинку вони не складуться ніколи. А отже, суспільство не розумітиме, що насправді відбувається у вищих ешелонах влади. Це по-перше.

 

Читайте також: Дзеркало української душі

 

А по-друге, перетворення політики на шоу (точніше, їхня гібридизація) — це стародавній спосіб маніпулятивної взаємодії із суспільством. Так робили ще римські імператори, спускаючи астрономічні бюджети на гладіаторські бої, гонитви на колісницях та інші масові видовища. Це був не просто грубий підкуп плебсу, а більш витончена й дієва політична технологія. Тогочасні правителі були абсолютно недосяжними для своїх підданих, але римські імператори зустрічались у Колізеї з народом фактично віч-на-віч: таке ноу-хау забезпечувало їм досить високу й головне щиру підтримку простого люду. Звівши масові видовища в ранг громадянського культу, імператори підтримували ілюзію єдності з народом і готовності йому догоджати — Коммод навіть бився на арені особисто, до того ж кількасот разів, хоч це і вважалося страшенним нечестям для імператора. Крім того, масові видовища були ефективним способом пригасити пристрасті, які раз-по-раз охоплювали римлян. Приміром, коли в 105 році до Різдва Христового германці повністю знищили дві римські армії під Араузіоном, заспокоїти деморалізованих мешканців столиці вдалося лише показовими гладіаторськими боями.

 

Читайте також: Наука бути громадянином

 

Так само й наша шоу-політика є засобом маніпуляції настроями та увагою суспільства. Для цього в лавах кожної політсили, у почті кожного впливового чиновника є люди, які в потрібний момент готові ушкварити щось радикальне, несподіване, навіть ідіотське, аби лише дати суспільству той чи інший імпульс. Наприклад, щоб заглушити якийсь інший інформпривід, змусити громадян сміятися зі страшного або, навпаки, боятися того, що насправді є жалюгідним. За потреби їх навіть приносять у жертву громадським настроям, відправляючи у відставку чи під суд. Саме такі функції виконують десятки різнокаліберних медійних персонажів, навіть цілі організації. Все це безпосередньо стосується розподілу та утримання влади й дуже опосередковано — демократії. Бо якість демократії визначається ступенем впливу суспільства на владу, а шоу-політика якраз-таки спрямована на те, щоб цей вплив мінімізувати. Ті, кому (не)пощастило хоч трохи зазирнути в політичні залаштунки, чудово це знають. Наша еліта ладна розігрувати будь-які спектаклі, аби ми залишалися глядачами, яких каламутні інформпотоки несуть у заданому напрямку. А тимчасом в кулуарах здійснюватиметься реальна політика, про зміст якої ми маємо набагато менше уявлення, ніж про те, що ушкварив черговий медійний блазень. Висновки? Будьмо уважні — у часи постправди та фейкотворчості це вже неабищо.

Новини RedTram

Loading...