Яна Зінкевич

Первинне і вторинне

2 Січня 2018
Найбільше я зайнята в медичній галузі, але водночас маю інвалідність (пересуваюся на візочку), є матір’ю-одиначкою та студенткою медичної академії, тому бачу, що відбувається в багатьох сферах нашого життя.

Думаю, що 2018-й буде доволі скрутним. Не можу сказати, що медицина загалом і військова зокрема добре забезпечується. Ми багато що встигли налагодити протягом 2014–2015 років, а далі ситуація стала відкочуватися назад. Дається взнаки брак кадрів: на фронті дуже потрібні люди з медичними навичками (та й загалом є дефіцит персоналу всіх військових спеціальностей). Є ініціативні, але є й розчаровані, є ті, хто просто хоче дослужити контракт до кінця й далі не продовжувати… Чималі проблеми і в тилу: багато ветеранів стикається з бюрократією, недоодержує виплати.

Наприклад, бійці, що мають ампутації, отримують не пожиттєву, а тимчасову інвалідність і повинні щороку її підтверджувати. У результаті ветерани опиняються зі своїми проблемами сам на сам. Взяти хоча б мою ситуацію: у нас маленька однокімнатна квартира, у якій проживаємо я, мої батьки та однорічна донька. Четвертий поверх, ліфта немає, я не можу навіть самостійно вийти на вулицю. Зараз там практично не буваю (мабуть, на щастя), адже командую батальйоном, зайнята благодійною діяльністю, навчаюся в іншому місті. Чому обласні та міські адміністрації за такої кількості покалічених війною громадян не починають хоча б із малого (у цьому випадку йдеться саме про спинальних пацієнтів): якщо в людини є хоч якесь своє майно, треба на обласному рівні сприяти обміну її квартири на аналогічне за ринковою вартістю житло, але на першому поверсі. Це вже буде великим досягненням. Багато людей з інвалідністю просто вимушені роками не виходити з дому. Це руйнує психіку, призводить до самогубств… Є поодинокі кроки до змін, проте загалом не бачу кардинальних рішень ані центральної, ані регіональної влади.

Всередині системи виживають одиниці, але саме вони й спроможні дати імпульс для змін у країні

Однак вихід є. І в локальних питаннях, і для країни загалом. Треба, щоб максимально можлива кількість нових людей, які досі ніколи не були в політиці, йшла на державну службу, обіймала посади й змінювала країну. Зрозуміло, що частина скурвиться, хтось розчарується. Нехай залишиться бодай 10%, це вже щось. Нехай молоді кадри вчитимуться на своїх помилках. Все одно це краще, ніж коли люди працюють у системі 20 років і не збираються її змінювати. І у сфері безпеки та оборони, і в медицині, і в політиці загалом краще мати невелику кількість молодих і мотивованих, аніж команди «старих професіоналів» (за рідкісними винятками). Навіть для того, щоб розчаруватися, потрібно попрацювати рік-два, а за цей час встигнути зробити дуже й дуже багато. Всередині системи виживають одиниці, але саме вони й спроможні дати імпульс для змін у країні. Під час війни країна розвивається набагато швидше, і цей поступ відбувається завдяки самородкам, які взялися нізвідки, здатні вистояти й робити свою справу. Згадаймо, наприклад, патрульну поліцію: чимало вчорашніх бійців на ентузіазмі пішло служити туди, але згодом дехто розчарувався й звільнився, а дехто залишився й служить донині. Кількісний показник не завжди є визначальним. У добровольчі батальйони зголосилося йти 0,025%. Це близько 10 тис. осіб, але їхня роль у війні всім відома. 

2018 рік передвиборчий, треба залучати до політичного життя активну молодь, навіть тих, хто не дуже цього хоче, але готовий на певну самопожертву заради суспільних інтересів. Вони й зараз це роблять, просто кожен на своєму рівні. Я кажу про волонтерів, колишніх добровольців, бійців ЗСУ малий і середній бізнес, який часто сам ледве-ледве тримається, але допомагає фронту, допомагає країні. Серед волонтерів відбувся такий собі природний відбір: хтось пішов хибним шляхом і тепер більше дбає про власний фінансовий інтерес, хтось просто згорнув діяльність, бо стомився або його взагалі змусили це зробити, але є й ті, хто досі веде справи й, попри виснаження, робить це чесно та ефективно.

Читайте також: Яна Зінкевич: «По-справжньому ПТСР почнеться років через п’ять»

Не думаю, що зараз можливо об’єднати всі прогресивні сили. Розколи тільки поглиблюються, над цим працює і наш ворог, держава, наша байдужість. Багато хто з ким пересварився, багато хто на кого образився. Але треба розуміти: коли ти працюєш на національну ідею, маєш ставити її вище за особисті інте­реси. Коли країна в болоті, вибратися з нього, при цьому не забруднившись, нереально. Немає людей із бездоганною репутацією. На кожного, хто бодай якось пов’язаний із фронтом, знайдеться ображений. Десь справедливо, десь чутки-плітки роблять свою справу. Але є й звичайне людське нахабство: коли робиш людині добро вперше, вона тобі за це вдячна, а коли вп’яте, сприймає це як належне. І якщо раптом відмовиш, звісно ж, образиться. А ти відмовляєш, адже рано чи пізно люди повинні навчитися справлятися самостійно. До того ж завжди є ті, хто більше потребує допомоги.   

Наша робота у 2018 році значною мірою залежатиме від інтенсивності бойових дій на фронті: потрібна буде наша допомога там чи деінде. Напрямів діяльності чимало: паліативна медицина, онкохворі, люди з інвалідністю, реабілітація поранених.  

Нам треба зважати на досвід Ізраїлю: там кожен загиблий чи поранений — це національна трагедія. І люди значно згуртованіші. А згуртовані вони війною, яка триває десятиліття. У нас теж є шанс цього досягти, але то не буде швидко. Насамперед треба навчитися ставити суспільні інтереси перед власними. І це стосується всіх сфер життя — від війни до екології. 

Новини RedTram

Loading...