Дмитро Крапивенко

Незручні діалоги

2 Січня 2018
У столиці я живу вже понад 20 років, але «кияни» — то все ж таки радше про моїх дітей, бо вони народилися тут і мають повне право називати це місто своїм.

Для корінних киян я той, що зветься «понаєхавший» (щоправда, одразу обмовлюся, що дискримінація та стигматизація провінціалів у Києві — явище здебільша екзотичне й зводиться до незлостивих жартів). Для мешканців регіонів я «столична штучка». Тому коли мандрую десь Україною, то часто вимушений відповідати на запитання: «Що там у вас відбувається?». Йдеться, звісно ж, про діяльність Ради, президента, усі ці недомайдани, недоштурми та інші події, про які найчастіше повідомляють глядачам телебачення. Утім, іноді запитання звучать конкретніше. Пригадую свій похід із друзями в Карпати далекого 2003-го: зустріли ми десь дорогою лісників, ті очікувано поцікавилися, звідки ми. Почувши про Київ, один із гуцулів видав: «Як там Кучма, ще ся не застрелив?». У відповідь ми зареготали, ну а що тут скажеш?
Останніми роками мої маршрути змінилися: найчастіше буваю тепер на Донбасі у волонтерських справах. І завжди настає той незручний момент, коли доводиться відповідати за столицю. Спекотний липень 2014-го, позиції 93-ї бригади на щойно звільненій території. Пообіднє затишшя, тож бійці розпитують мене про життя на «великій землі».

— А що, Майдан досі стоїть?
— Та стоїть… — гублюся трохи, бо на той момент і гадки не мав, що в липні там роблять намети та їхні мешканці.
— А сам там був?
— Був, звісно, але взимку… Зараз на ньому геть інша публіка, та й непотрібно це вже тепер.
— Ми не були, але ж… Якби зараз сюди народу побільше, може, і війну швидше закінчили б.

Читайте також: З вірою в дива

І такі діалоги трапляються нерідко. Неспокій у тилу бентежить бійців. Їм хочеться вірити, що столиця нехай там вже й жирує в неонах, але бодай не впадає в хаос, коли всі проти всіх. І прикро, що разом із гостинцями й потрібними речами ти не привозиш якихось хороших новин. Ну майже. Одного разу навідався на Світлодарську дугу саме того дня, коли в Києві святкували отримання безвізу. Зрозуміло, хлопці жартували про салюти в столиці, але загалом радісно зустріли цю звістку. Побільше б таких новин із Києва!

чимало киян кривиться, коли бачить автомобільні номери АН та ВВ, зверхньо поглядає на перехожих, які суржиком або галицькою говіркою питають дорогу. Це не з великого розуму, а радше від мавпування московських звичок

Столиця теж по-своєму грішить стереотипами. Є ті, хто не бачить нічого далі Окружної. Якось мені довелося розчарувати одного столичного мешканця старшого віку, сказавши, що його твердження «Львів — єдиний обласний центр із населенням менше ніж мільйон» зовсім не відповідає дійсності. Обвішаний гаджетами шанувальник йоги був щиро здивований моїми контраргументами. Це, звісно, поодинокий випадок, який можна списати на те, що мій візаві всю свою «оперативку» задіяв під східну філософію і для географії України там просто не залишилося місця. Але будьмо відверті: чимало киян кривиться, коли бачить автомобільні номери АН та ВВ, зверхньо поглядає на перехожих, які суржиком або галицькою говіркою питають дорогу. Це не від великого розуму, а радше від мавпування московських звичок, де пихата столиця традиційно колотить понти перед недолугою бідненькою провінцією. Варто сподіватися, що минеться.

Один із героїв фільму «Кіборги» говорить очевидну й зрозумілу всім фразу, сенс якої зводиться до того, що якби мешканці різних регіонів спілкувались один з одним, то, можливо, і війни вдалося б уникнути. Із ще меншою ймовірністю її можна було б не допустити, якби вражених упередженнями людей не озброїла Росія, яка і є головним палієм конфлікту. Але цей факт аж ніяк не звільняє нас від власного домашнього завдання: навчитися чути один одного. На елементарному побутовому рівні. З цього й починається громадянський мир. Коли не малювати собі ілюзій, що за Україну борються якісь кіношні лицарі, а волонтери — це щось на зразок чернечого ордену, то побачимо, що патріотом може виявитися чолов’яга з тюремним терміном за плечима й манерами «привіт із 1990-х», але готовий безплатно ремонтувати на власному СТО військову техніку, що буквально в кожному підрозділі ЗСУ є хлопці родом як зі звільненого, так і з окупованого Донбасу. 

Читайте також: Погана школа

Стереотипи зароджуються в нашій голові, а далі їх можна активно підтримувати маніпулятивними ЗМІ, специфічними групами у соцмережах. Це найкращий спосіб віддалитися від будь-якої активності та діяльності, бо «всі ж навколо не такі» й що може бути хорошого в «цій країні». Аргументів не робити нічого завжди знайдеться сила-силенна, і красиво упакувати свою пасивність — взагалі не проблема. Важче якраз вчинити інакше – робити Справу та йти проти стереотипів. Але цей шлях загартовує.  

Новини RedTram

Loading...