Максим Віхров

Про «головний прапор» скептично

15 Грудня 2017
Наступного року у Києві може з’явитись «головний прапор України». «Головним» він буде завдяки своєму гігантському розміру: полотно 12,5 на 19 метрів закріплять на 75-метровому флагштоці, який встановлять у центральній частині столиці. Таку ідею днями озвучив мер Віталій Кличко. Вартість проекту становить близько 47 млн грн – не те щоб дешево, але і не надто багато. Власне, питання не в грошах (де наше не пропадало?), а в тому, навіщо той мегапрапор потрібен узагалі?

Роз’яснення самого Кличка досить туманні. Мовляв, прапор є не просто символом держави, а ще й оберегом, котрий «сприяє національній єдності» та «пробуджує почуття гордості за свою країну». Що ж, зерно правди тут є. У певних культурах і досі вважається, що розмір має вирішальне значення, але тоді Україні слід розгортати геополітичний вектор не на захід, а кудись на південний схід. Погляньмо лише на список країн, котрі найактивніше міряються флагштоками. Перше місце обіймає Саудівська Аравія, чиє зелене знамено майорить на висоті 171 метр. Слідом йдуть Таджикістан, Азербайджан, Північна Корея, Туркменістан, Йорданія, Арабські емірати, Казахстан, Киргизстан, Малайзія та Білорусь. Україна з її 75-метровим флагштоком опиниться якраз посеред Туркменістаном та Кригизстаном.  

Цікаво, що у своєму комюніке Кличко посилається на Сполучені Штати, де, за його словами, «на кожній будівлі, аеропорту, установі майорить великий державний прапор». Цей аргумент видається дещо натягнутим – важко повірити, що легендарний американський патріотизм є результатом підвищеної концентрації державних прапорів на кілометрі квадратному. Та й взагалі, «виховний» вплив державних символів перебільшувати не слід. Радянська влада пхала свої серпи і молоти, куди тільки могла, і буквально засівала свою територію бовванами Ілліча. І що з того? За кількадесят років комунізм вигнив зсередини, залишивши по собі фантомні душевні болі за «ковбасою по два-двадцять». Бо символи мають магнетизм, допоки за ними стоять певні змісти та події – як Місяць здатен світити, допоки відбиває сонячне світло. Автономну силу впливати на людей мають – в теорії – хіба що магічні предмети, ті ж таки обереги, про які обмовився Кличко. Хоча тоді декому треба знімати або труси, або хрестика, але це вже питання світоглядне.

Читайте також: Ризикована демократія

Набагато більше зачіпає те, що у своїх роз’ясненнях Кличко посилається і на війну. «Пам’ятаємо, як наші хлопці встановлювали український прапор на горі Карачун, пам’ятаємо синьо-жовті прапори, пробиті кулями і осколками, просякнуті кров’ю наших хлопців. За державний прапор і нашу державу захисники України віддають своє життя сьогодні  на Сході країни» - твердить мер, закликаючи не спекулювати, чи не краще замість мегапрапору встановити зайвий дитячий майданчик. Не знаю, як там у Києві з майданчиками, але якщо ми говоримо про солдат, то може треба вже встановити у столиці гідний пам’ятник АТОвцям? Чи пам’ятника на Троєщині і монумента на проспекті Курбаса для столиці достатньо? Подвиг волонтерів зараз увічнений у камінчику у Голосіївському парку. А як там з героями Небесної Сотні, ніяких незроблених справ вже нема?..

А якщо серйозно, то прапор – це, звичайно, важливо, бо присутність символів демаркує простір. Це питання не патріотизму чи пам’яті, а влади. Події на Донбасі це показали більш ніж наочно: де зникає українська влада, там знімають жовто-блакитні прапори, а якщо українська влада повертається, то разом з прапорами. Так само Майдан маркував свої перемоги в регіонах порожніми постаментами Леніну. Кернес грозився поламати за Ілліча ноги, але ноги зламалися у самого Ілліча – і одразу стало зрозуміло, що «народної республіки» у Харкові поки що не буде. Тому прапор на Карачуні, над Слов’янськом та іншими звільненими територіями справді потрібен – як виразний знак того, що «російський світ» звідти відступив. Але чи треба переконувати у цьому киян та гостей столиці? Не думаю.

Читайте також: Чаювання у Коростені

Якщо десь і потрібні помпезні символи української присутності, то на берегах Сіверського Дінця, а не Дніпра. Бо ті землі, не зважаючи на звільнення, і досі ще «висять» між Україною та «російським світом». Недовіра до обох сторін, поширена нині на Донбасі – це, певною мірою, спосіб примиритися з невизначеністю, котра тягнеться там до сих пір. Саме цим людям найбільше потрібен сигнал, що Україна повернулася туди раз і назавжди. І саме там є величезний простір для нарощування нашої символічної присутності. Щоправда, будучи найбільш видимими артефактами, символи можуть також створювати оманливу видимість. Бо якщо, наприклад, мегапрапор у Слов’янську підніматиме умовна Неля Штепа, цей «оберіг» лише приховуватиме повзучий реванш.

 

 

Новини RedTram

Loading...