Наталка Дрозд

Не боятися мови

9 Вересня 2017
«Ізвинітє, нічего, что я по-рускі с Вамі?» — молодий «беркут» у місті Ізюм здивував. Для мене, колись російськомовної східнячки, це прозвучало як перемога. Був 2014 рік, початок літа. Він займав позицію «проти Майдану», якого не розумів. І його злило, що попереду них стоять «майдануті нацики». Але щось таки його примусило вибачитися за російську, щось таке, чого він і сам у собі не міг ще зрозуміти.

Той самий 2014-й. Поїздка з харківськими волонтерами під Слов’янськ. Оля Рубцова — гарна вишукана жінка, підприємець. Навіть уявити важко, що вона може їздити на саму передову до наших хлопців. Оля дуже любить свій Харків і спілкується українською. «Не називайте нас юґо-восток. Ми Слобідська Україна!».

Чернігів. Тренінг посттравматичного росту для родин загиблих. Говоримо на тему «Мир – Війна». Якими були до того, що змінилося, якими стали зараз. Хтось із присутніх дивується: «То виходить, що війна нас змінила... на краще? Хтось був байдужим, не вилазив із власної мушлі. А тепер гляньте на таблицю — став громадянином, активним, патріотом, навчився чогось нового, змінив коло друзів, відбулася переоцінка цінностей...» Мама загиблого Дениса Чередніченка Марина Михайлівна каже: «А я поняла важность мовного вопроса... Если бы я понимала это раньше, то мой сын был бы жив...»

Мій запис у Facebook, 2014 рік

Українською я почала говорити після 20. Свідомо. І постійно мені було нелегко. Спочатку не розуміли знайомі, навіть друзі. Усі думали, що я схиблена. Саме тоді я зустріла прототітушку: уперше (і, сподіваюся, востаннє) в житті чоловік підняв на мене руку. Просто на вулиці, серед білого дня п’яне, вибачте, чмо сказилося не так від того, що я відмовилася з ним прогулятися, як від того, що зробила це українською... Це було в Нікополі, наприкінці 1990‑х... Мені довелося боротися зі своїми комплексами, незнанням рідної мови, із чудернацькою вимовою. У голові невпинно йшов синхронний переклад із російської на українську й навпаки під час спілкування з моїми російськомовними друзями... І весь час ця фраза, яку я просто органічно ненавиджу: «ґлавноє, чтоби чєловєк бил хароший!». Та не головне!

Дорогі мої, рідні мої російськомовні друзі! Ви не говорите українською, бо вам «нравится этот красивый мелодичный язык» і ви «не хотите его коверкать». Але водночас ви записуєтеся на англомовні курси

Тобто, звичайно, людина повинна бути хорошою. Але вона не просто так собі особина, що тиняється планетою. Людина — це дитина якихось батьків, якоїсь країни... Вона носій певного генетичного коду, культури, мови. Дорогі мої, рідні мої російськомовні друзі! Ви не говорите українською, бо вам «нравится этот красивый мелодичный язык» і ви «не хотите его коверкать». Але водночас ви записуєтеся на англомовні курси. Є такий відомий вислів: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти й людина... А якщо не знаєш рідної мови — ти хто? А якщо не маєш поваги до мови автохтонів землі, благами якої користуєшся, — хто ти? Мова не може розвиватися тільки в податкових деклараціях і законах, що приймає ВР. Мова виживе, якщо буде скрізь: у науці, техніці, вишах і дитячих садочках, на семінарах і на побаченнях. Мова житиме, якщо буде літературною, сленговою, діалектною. Якщо вона буде емоційною, потрібною, бажаною. Люди вмирали за наше право бути вільними, за наше право мати своє СЛОВО! Не бійтеся української мови, ви ж не боїтеся бути патріотами, українцями (хай хто ви за національністю). Полюбіть її — унікальну, неповторну, співучу, душевну, багату, влучну, змістовну. Я змогла...

Микола, ветеран, Одеса

Чому українською? Ну тому що всім відома теза «русского мира»: «Там, де російськомовні, має бути «рашн-мир». Боротьба та війна з Росією триватиме постійно, якщо не вирішити мовного питання. До речі, ще раз побачу лайк від тебе російськомовному сайту, групі з товаром, ображатимуся) Ми тут, значить, усі боремося за українізацію інтернету, а ти таке собі дозволяєш...

Yana Mikhnich (із записів у Facebook)

Чи переходити на українську, кожен вирішує для себе. Мені відомо одне: вивчити й удосконалити мову можна швидко та краще, якщо перебувати в мовному середовищі. А його створюємо ми самі. Коли кажуть, що не говорять українською, бо соромляться, що погано виходить, це суперечить логіці. Само собою краще не стане. А соромно жити в країні й не знати мови. Кожного дня ми щось робимо чи не робимо. А як жити з наслідками, вирішувати нам самим. Мова не є порятунком або вирішенням усіх проблем. Є багато поганих людей, які спілкуються українською, є багато хороших, які говорять російською.

Я знаю, що урок вивчено, і мої діти (коли вони будуть) спілкуватимуться українською. Не буде більше однаково, якою мовою розмовляти. Байдужість надто дорого коштує. А ще я хочу, щоб якомога більше нас відділяло від морокостану. Культура — це те, що вирізняє. І мова зокрема. Я знаю, що моя українська жахлива. Але сама собою вона кращою не стане. Українською говорю кілька місяців. Головне не «перемикатися» на російську, якщо нею з тобою розмовляють.
Позавчора викликала таксі на вокзал. Не люблю розмовляти в машині. Але таксист сказав, що в мене гарна українська, тож я підтримала бесіду. Розмова далі. Він: «Так а куди ви додому їдете?». Я: «Тобто?». Він: «Ну з якого ви міста?». Я: «Із Харкова». Усе ж таки інколи приємно руйнувати чиїсь стереотипи. А хлопець, здається, із Луганської області. Розповідав, як його в дитинстві перевчали з української на російську, бо ж усі російською розмовляли, щоб не виділявся, і школа російська була. 

Новини RedTram

Loading...