Єлизавета Гончарова

Інша Донеччина: 100 років прапору

23 Серпня 2017
Три роки тому, коли в околицях Бахмута ще було повно бойовиків, на городах закопана зброї, а вийти на вулицю у вишиванці було справою відчайдухів, місто святкувало День прапору. Волонтери привезли з Києва величезний прапор, який розгорнули на стадіоні. Тоді ця подія стало катарсисом для багатьох бахмутян та переселенців, які тікали від “русского мира", бо виявилось, що розгорнути прапор без усілякого адмінресурсу забажали дуже багато людей. Під цим прапором люди дізнавалися один про одного щось дуже важливе.
 
Я пам’ятаю, що тоді здавалось, що все страшне вже позаду. Що ми тепер, побачивши справжні обличчя зрадників та позбувшись них, обов’язково почнемо будувати іншу Донеччину. З Україною в серці. Тим більш, що Україна тут, насправді, була завжди. Ще до війни патріотичні активісти в цей день приходили до будівлі коледжу транспортної інфраструктури. Одного разу на табличку про події, пов’язані з часами громадянської війни,  повісили білий аркуш, на якому від руки написали: “Тут в 1917 році був піднятий перший на Донеччині жовто-синій стяг”. Бо подумати про те, щоб замінити пам’ять про радянських сепаратистів та катів на пам’ять про першій український прапор на рівні влади тоді було навіть подумати неможливо. Але в 2015 році у зв’язку з декомунізацією, таблички про Артема та Чубаря прибрали. А замість них все ж таки з’явились дошки, присвяченні історії будівлі та славетним подіям часів УНР. На святкуванні 100-річчя, в цьому році, голова ВЦА Донеччини Павло Жебрівський, що спеціально приїхав на святкування саме в Бахмут, надав доволі детальну історичну довідку, яку багато з місцевих навіть не знали:  
 
“Бути тут у цей день – дуже символічно. Адже саме у цьому місті сто років тому, коли Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української народної республіки, жовто-сині національні прапори були підняті над Бахмутською повітовою земською управою (нині будинок Артемівського коледжу транспортної інфраструктури). Тоді ж, 11 листопада 1917 року, в Бахмуті відбулося українське свято з нагоди сформування українського військового куреня. Його командир, підосавул Дубовик, звернувся до козаків, підносячи прапор. «Шановні брати вільні козаки України, - сказав він, - даю вам цього прапора рукою українського народу повіту, од якого я представник. Ви повинні дати обіцянку, що будете виконувати тільки те, чого бажає народ і вимагає Українська Центральна Рада. Я покладаю надію, що ви збережете на Україні спокій і лад». 
 
 
 Дуже важливо, що саме таку справжню українську історію Донеччини зараз пропагують на вищих рівнях влади. Бо колись тих, хто приходив до старовинної будівлі з українським прапором, вважали кимось, на кшталт місцевих  божевільних, яким чомусь є діло до якихось  прапорів. Але, на жаль, змінити радянське світосприйняття тільки заміною таблички — неможливо. Серед тих, хто цього ранку був присутнім на святковому піднятті прапору, було дуже мало тих, хто кожного року приходив сюди, щоб затверджувати Україну. І дуже багато тих, кого вже традиційно використовують, коли треба зробити красиву картинку для високого гостя. Думаю, таке практикується не тільки на Донеччині, але від цього не легше. Голова ВЦА в своєму виступу навіть зауважив, що зазвичай на такі події зганяють бюджетників та студентів, але ось в Бахмуті зараз... Павло Іванович, на жаль, ніяких “але”... На питання перехожих, навіщо роздають прапорці, жінки жорстко відповідали: “Бо змусили”. І йдучи зі свята, ті, кого змусили, незадоволено обмінювались думками, про “спотворення історії,”, ховаючи ті прапорці...
 
 
Куди ж поділись більшість цих відчайдухів, які незважаючи на мінування стадіону, в 2014 році розгортали прапор зі сльозами на очах, ночували в шпиталі під час виводу військ з-під Дебальцевого, шили труси, зварювали буржуйки, возили їжу по всій передовій? Невже їм вже нецікаве таке свято? 
 
 
На жаль, у всіх звільнених містах Донеччини ми бачимо одне і теж: активна громадськість і влада все більш дистанціюються один від одного. Влада нарікає на невміння громадських діячів конструктивно працювати, активісти — на відсутність очікуваних змін, в першу чергу, кадрових. І вони не бажають ставати поруч з тими, хто роздмухував війну, навіть якщо ті вже купили собі вишиванку та вивчили слова гімну. В Донеччині, яку за слоганом Жебрівського, зараз називають “оновленою”, вже з’явилися “правильні” та “незручні” патріоти. Нещодавно трапився великий скандал: до обласної Ради при ВЦА не допустили 44 громадські організації, більшість з яких в свою каденцію були не зручними обласній владі, критикували та казали неприємні речі. Наприклад, до Ради не потрапив Олег Зонтов- єдиний проукраїнський депутат в Слов’янську, що після звільнення міста був його тимчасовим керівником. Чи Ірина Кірікова, яка дала відсіч одіозному депутату Шкірі, який робив провокації в Торецьку. 
 
Тому не дивно, що багато  проукраїнських активістів знов опиняються в опозиції. Правда, тепер їх антагоністи виступають українською та святкують державні свята. Як можуть, чи як звикли — отримавши наказ стати патріотичними. І  тому, кажуть вони, революція продовжується... 
 

Новини RedTram

Loading...