Вахтанг Кебуладзе

Пастка диявола

31 Липня 2017
Утрачаючи батька, валійський поет Дилан Томас написав вірш, який починається з рядка: «Не йди покірно у цю добру ніч» («Do not go gentle into that good night»).

Харківський поет Боріс Чічібабін, пройшовши советські концтабори, написав вірш, який починається з рядка: «Зніми із мене втому, матір смерть» («Сними с меня усталость, матерь смерть»).

Ці фрази однакові за ритмом, і в кожній із них висловлено ставлення до смерті. Втім, у першій – це спротив, у другій – покора. У першій смерть – це ворог, у другій – рятівник.

Може саме цей спротив смерті надихнув творців американського фантастичного фільму «Interstellar». Тому то й звучить у тому фільмі рефреном той вірш Томаса.

Цей фільм про те, як батько покидає доньку, попрямувавши у космос, аби врятувати людство. На Землі нам залишилися лічині роки через кліматичні зміни. Тож треба знайти інші придатні для життя людей планети. І донька, й батько розуміють, що вони вже ніколи не побачяться, але для доньки – це зрада, а для батька – це жертва заради її порятунку і порятунку всього людства. І він таки рятує її з усім людством заразом, потрапивши в чорну діру (into that good night) і надіславши звідти необхідне для порятунку повідомлення. У космосі час плине інакше.

Читайте також: Вірші «коннектінґ піпл»

Тож він повертається молодим чоловіком до власної доньки, що стала старою. Вона на межі смерті, але навколо неї її і його нащадки, дехто з яких старші за нього. Він тут ніби зайвий, але все це сталося завдяки йому. Всі вони не народилися би й не вижили би без нього. Він врятував, а може, навіть і створив цей світ. Так стверджується богоподібність людини.

Фраза Чічібабіна натомість не надихає створити ані що. Від неї хочеться вмерти. Це фраза упослідженої людини, життя якої настільки нестерпне, що єдиним порятунком для неї є смерть.

Як на мене, антиподом фільму «Interstellar» є кінострічка Андрія Тарковського «Солярис», знята за однойменним твором Станіслава Лема. В першому фільмі людина летить у космос, аби врятувати людство, і це їй удається. В другому – герої фільму опиняються на планеті Солярис, де Океан, що вкриває всю її поверхню, породжує неймовірно реалістичні галюцинації, які відтворюють утрачених близьких. Ці галюцинації збуджують невичерпне відчуття провини. Хтось сам вкорочує собі віку, а хтось марно намагається раз-у-раз знищити ці галюцинації, що повертаються знов і знов. Тут космос – це не горизонт нових можливостей для всього людства, а жахлива пастка для кожної окремої людини. Всесвіт – в’язниця. Життя – ув’язнення. Воля – то смерть.

Читайте також: Щоб їм усім усміхалися квіти

Обидва поети геніально втілили ставлення до реальності, в якій жили. Дилан Томас бажав, аби його старий батько якомога довше залишався в ній, до останнього подиху опираючись смерті. Боріс Чічібабін сам хотів полишити її якнайшвидше, сприймаючи смерть як рятівницю від жахів життя.

І це не питання віри. Просто десь життя – це безцінний дарунок, а десь– засіб досягти чогось іншого, чи то безсмертя потойбіч, чи то безмірної влади поцейбіч, чи то просто звільнення від страждань. Але якщо життя не є самоцінним, то найвища цінність – це смерть.

Прагнення до фізичної смерті живиться ненавистю до життя, тож спричиняється і до духовної смерті. Закоханість у смерть – це пастка диявола.