Павло Подобєд

Нью-Йорк і українці

19 Червня 2017
Кожен з нас має власне уявлення про Сполучені Штати Америки. Дехто з українців встиг відвідати цю країну, хтось вирішив там працювати або лишитись назавжди. Однак моя розповідь буде не про «американську мрію». Я надто мало часу провів в Америці, аби зрозуміти хто такі американці і як функціонує їхній світ. Моя тема інша. Писатиму власні враження про українців у США.

Як я потрапив до Америки. Цього року мені випала унікальна нагода – вперше в житті відвідати західну півкулю. Прилетів до США на запрошення української громадської організації "Помаранчева хвиля" (м. Чикаго) з метою виступити на щорічному Святі Героїв, котре присвячене борцям за незалежність України. Переліт в обидва боки мені оплатила запрошуюча сторона, що, власне, і зробило мій трьохтижневий візит можливим.

Іст Вілледж – шматочок землі на Мангеттені, де стара еміграція прагнула облаштувати «свою Україну»

В Америці я представляв благодійний фонд «Героїка», який спеціалізується на дослідженні та популяризації української військової історії, і відомий своєю працею з пошуку та впорядкування українських військових поховань, встановленням пам’ятників на честь українських вояків.

Олександр Балабан. Перший тиждень своєї подорожі я провів у м. Нью-Йорку, де поселився у пана Олександра Балабана – сина хорунжого Армії УНР Якова Балабана. Пан Олександр надзвичайно добра і гостинна людина, з ним я листуюсь протягом кількох років. Олександр Балабан цікавить мене як син старшини Армії УНР. Таких людей у світі лишився заледве один десяток. Решта – вже онуки та правнуки козаків та старшин Армії Української Народної Республіки. Тож я мав нагоду кілька днів поспілкуватися з унікальним чоловіком.

Балабан Яків Андрійович (1898 - 1978), хорунжий Армії УНР, сотник на еміграції.

Олександр Балабан народився у 1952 році у США в родині Якова та Емілії Балабанів. Мати – галичанка із Закерзоння, батько –  хорунжий Армії УНР з теперішньої Вінницької області. Яків Балабан здобув вищу освіту в Українській господарській академії у Подєбрадах, – тодішня Чехословаччина. Після Другої світової війни переїхав до США. Тут певний час працював в університеті NYU (Університет Нью-Йорка), однак не зміг підтвердити свій диплом через погане знання англійської мови, тож змушений був залишити викладацьку працю і працювати різноробом. У Нью-Йорку він взяв позику у кількох десятків українських родин і придбав невеличкий будинок, у якому здавав квартири в оренду новоприбулим емігрантам. Згодом повернув позику, а будинок лишився у власності родини Балабанів. Пан Олександр продовжує сімейний бізнес – здає квартири в оренду. Квартиранти виключно українці – галичани, які приїхали сюди на заробітки.

Юність Олександра Балабана минула у «Пласті», молоді роки він присвятив українській громаді Нью-Йорка. Неодноразово бував в Україні (також мав і тривалі візити), відвідував різні міста і села, зокрема і село свого батька – Писарівку Ямпільського району Вінницької області. Зустрічався із далекими родичами. Тут, в Америці, пан Олександр має всього кілька приятелів-американців, спілкується переважно із українцями: як зі старою еміграцією, так і з новоприбулими. Англійська мова для нього на стільки ж рідна, як і українська. Обома мовами говорить вільно, читає і пише без словника. Для американців представляється як Лесик. Так, його українська мова дещо смішна чи дивна, трапляються слова, яких я не чув. Однак Олександр каже, що так його навчив говорити тато, який був суворим чоловіком і міг дати запотиличника за англійське слово в хаті. Загалом, Лесик батька шанував і боявся. Звертався на Ви і прагнув його не дратувати. Згадує про батька із великою повагою.

Родина Балабанів. Нью-Йорк, 1960-ті роки.

Олександр витягнув мені старий сімейний фотоальбом, у якому було кілька світлин із татом – Яковом Балабаном. Гортаю альбом, і в мене складається враження, що це фотографії якогось дядька з Вінницької або Черкаської області – всі обличчя типово українські, одяг та інтер’єри також українські. Лише фотографії зроблені на вулиці вказують на те, що альбом належить політемігранту.

Чоловік любить поговорити, хоч є людиною скромною і нічим не хвалиться. Багато розпитує мене про сучасну війну, цікавиться моїми думками про молодих ветеранів і різницю між патріотами і націоналістами. З перших днів мого приїзду пан Олександр виявив до мене велику довіру – мені були вручені ключі від окремого помешкання, дозволено користуватися кухнею, брати будь-які продукти, речі і т.д. Поведінка не дуже типова як для старої, так і для нової еміграції.

Олександр понад 20 років пропрацював у Міністерстві податків та зборів США. Зараз він на пенсії. Балабан є затятим колекціонером українських поштових марок (лише надруків доби УНР) та листівок, що пов’язані із УНР. Про марки він може розповідати годинами, за 30 секунд визначає де і коли була надрукована, оригінал чи підробка і т.д. Філателія для нього – це частина життя, спроба зібрати і продемонструвати українцям складову їх величної історії. Пан Олександр, разом зі своїм другом з України Олександром Білецьким, та за сприяння Вінницької міської ради, створили у м. Вінниці перший в нашій державі музей української марки. Цей музей я відвідав задовго до поїздки в Америку. Попри те, що я не є філателістом, – з цікавістю провів кілька годин у маленькому приміщенні, де зібрані унікальні експонати з історії українських знаків поштової оплати. Сьогодні Музей української марки ім. Якова Балабана – це вікно у світ УНР, туристична принада Вінниці, чим Балабан-молодший надзвичайно втішається. 

З Олександром Балабаном в Українському інституті в Нью-Йорку.

Пан Олександр мав старшого брата, народженого у таборах DP (табори переміщених осіб у Німеччині та Австрії). Цей брат був військовим, воював у В’єтнамі, помер кілька років назад.

Яків Балабан майже нічого не розповідав молодшому синові про свою службу в Армії УНР, не показував нагород і нічим не хвалився. Водночас пан Олександр пам’ятає, що тут, в Америці, батько активно спілкувався із низкою старих українців-східняків, серед яких може пригадати Гончара, Шоха (пам’ятає тільки прізвища) і патріарха Мстислава Скрипника. Зі Скрипником у Балабана-старшого були особливі стосунки, адже пан Яків був головою контрольної комісії церкви-пам’ятника Андрія Первозванного у Савт-Бавнд-Бруці. Про це унікальне місце ще розповім вам окремо у наступних колонках.

Балабан-молодший згадує, що для його батька Скрипник знаходив час у своєму щільному графіку, аби просто поспілкуватися. Я так розумію, що об’єднувала їх не лише церква, але й спільне ветеранське минуле.

Патріарх Мстислав. Не буду переповідати його біографії. Хто не чув про Патріарха Мстислава (в миру Степан Скрипник) – пошукайте в інтернеті. Про Скрипника на еміграції розповідають багато. Якщо коротко – людина користується великим авторитетом серед православних, греко-католиків, католиків і протестантів. Навіть маргінальна група українців-язичників не наважується критикувати його, лише каже, що він великий українець, який мав власні погляди. Скрипник – авторитет серед всіх українців західної діаспори. Це єдиний ієрарх УАПЦ, чий портрет можна зустріти практично на кожній парафії. Його вважають своїм як в церквах УПЦ в США, так і в храмах УПЦ КП. Інших єпископів чи навіть предстоятелів, часто забувають, а після смерті їх портрети у церквах або культурних центрах просто знімають. Скрипник – це ікона для українців США. Я питав в одної старої бабці, що їздить у візку: «Що згадаєте про Скрипника?». Відповідь жіночки: «Дядько меткий, кмітливий, здібний організатор, запальний і дуже рішучий».

Патріарх Мстислав – людина-епоха.

Ще кажуть, що Скрипник не скупився на українські справи. Міг викласти тисячі доларів на перевезення праху якогось ветерана Армії УНР з Аргентини до Савт-Бавнд-Бруку, або допомогти родині знедолених емігрантів. Підсумовуючи: тут ви не почуєте жодного поганого слова про Скрипника. Українці США пов’язують з його ім’ям становлення української громади і найкращі часи нашої еміграції.

Стара і нова еміграція. Поділ українців на еміграції досить складний. Складніший ніж ми його собі уявляємо. Наші люди тут діляться не лише на «стару» і «нову» еміграцію (тобто на політичну та «ковбасну»), але й на православних і греко-католиків, бідних і заможних, україномовних і тих, які вже не говорять українською… а ще є сумівці та пластуни, бандерівці та мельниківці, рештки УНРівського та гетьманського політичних таборів тощо.

Пан Олександр оповідав мені, що його батько спеціально купив один зі своїх будинків неподалік від найбільшої української недільної школи Нью-Йорка. Ця школа існувала при парафії УГКЦ. Яків Балабан хотів, щоб сини регулярно ходили до тієї школи і не втрачали навичок спілкування українською. Однак, місцева школа відмовилась приймати до себе православних дітей. Тоді, понад 200 українців-емігрантів з Галичини написали листа до єпископа УГКЦ, що як не приймуть до суботньої школи Балабанових дітей – вони заберуть своїх малих з цієї школи. Як результат – дітей пана Якова таки зарахували до школи, де вони чудово інтегрувались.

Коли я говорю про певні лінії розділення у наших громадах – це зовсім не означає, що греко-католики не спілкуються із православними чи пластуни поганої думки про сумівців. Ні. Просто ці групи частіше зустрічаються і більше говорять між собою. Наприклад, є люди які провели більшість свого життя в СУМі (Спілка Української Молоді), у них цілком сумівські родини і т.д.

До речі, чимало новоприбулих говорять про те, що СУМ проявив себе значно ефективніше як організація виховання української молоді: сумівці краще зберегли українську мову, більш обізнані про Україну тощо. Чув це навіть від тутешніх пластунів. Хоча ці твердження я не мав нагоди перевірити – з пластунами бачився хіба кілька разів. Натомість я побачив сотні сумівців. Мені вдалось побувати на дводенному злеті юнацтва СУМ Північної Америки, що відбувався на оселі Еленвіл. На заході було понад 500 учасників, з яких 493 – це старше і молодше юнацтво (простими словами – діти). Очевидно, що СУМ та Пласт в діаспорі – то зовсім окрема тема, що не вміститься у жодній колонці.

Світлина з Патріархом Мстиславом завжди посідає почесне місце в альбомі старих емігрантів. Фото з приватної збірки Володимира Безсоніва, сина Петра Безсоніва – адміністративного хорунжого Армії УНР.

Українська еміграція у США різна. Різна як і самі українці в Україні. Тут я зустрів чимало ідейних людей, які поставились до мене з великою довірою, усіляко сприяли моїм архівним пошукам та обліку поховань української військово-політичної еміграції. Люди приймали мене у своїх помешканнях, возили різними осередками старої, ще політичної еміграції, показували архіві, бібліотеки, музеї і… цвинтарі.

Власне сучасна діаспора тим і відрізняється від української громади зразка 1960-х років, що нашу Батьківщину представляють не лише політичні емігранти… Економічна еміграція – це зріз всього суспільства. Неправильно міряти сучасну діаспору старим мірилом. Не можна вимагати від роботяги, який приїхав до Америки в пошуках роботи, аби він жив для української громади так, як для неї жили лицарі Зимових походів чи бойовики ОУН. Це ж твердження можна «прикладати» і до українців в Україні.

Так, за останніх 50 років українська діаспора пережила колосальну трансформацію. Наша громада у США змінилась, але й змінився світ – маємо Україну. Хтось скаже, що наша держава корумпована, неотесана і неефективна. І це буде правдою. Однак іншої України на глобусі немає і не буде. Як виглядатиме Україна ще через 50 років – залежить виключно від нас. Це унікальний шанс змінювати свою, а не чужу країну. Шанс, яким марили ті, хто не мав змоги повернутися на свою Батьківщину – політичні емігранти.

Власне у наступній публікації розповім про один із головних осередків української політичної еміграції на східному узбережжі – Савт-Бавнд-Брук у штаті Нью-Джерсі.

Новини RedTram

Loading...