Дмитро Крапивенко

Ворожий ясир

16 Червня 2017
Ми навіть не в силі до пуття порахувати, скільки їх. Із бійцями регулярних військ і добровольцями, що потрапили в полон, картина сяк-так зрозуміла: списки погоджуються й навіть обміни трапляються, а от із цивільними бранцями все значно гірше.

Скільки їх тепер «на подвалах» у самопроголошених «республіках», у російських буцегарнях. І кого з мешканців Криму чи українських заробітчан у Москві звинуватять завтра в тероризмі й екстремізмі, скільки мешканців окупованого Донбасу можуть зникнути, як це сталося з позаштатним кореспондентом Тижня Станіславом Васіним. Скільки «стукачів» у Донецьку, Луганську, Сімферополі прямо зараз сидять і пишуть доноси на своїх сусідів, яких підозрюють у симпатії до України? Впевнений, що чимало. Сепаратистські заколоти 2014‑го чинилися на хвилі радянської ностальгії. Ляльководам тих заколотів не вдалося, щоправда, повернути своїм підопічним дешеву ковбасу, морозиво, горілку й тотальну зайнятість, однак відродити шпигуноманію — це запросто. Чого варта лише повернена зі сталінських часів абревіатура МГБ — це бо не просто три веселі літери, структурі з такою назвою апріорі можна катувати, затримувати без зайвих церемоній і висувати будь-які звинувачення.

Помітною є справа Ігоря Козловського: донецького науковця звинуватили в зберіганні зброї, хоча очевидно, що підставою для арешту була проукраїнська позиція вченого. І, що показово, вносити його в списки на обмін бойовики не збиралися, бо, мовляв, про видачу Києву мешканця Донецька й мови бути не може. А скільки таких людей із менш відомими прізвищами визнані «громадянами ДНР», поневіряються в застінках МГБ без жодного наразі шансу бути звільненими? Годі говорити про кримських татар та українців, утримуваних у Росії — за останній рік не сталося жодного обміну з РФ, що вказує лише на одне: ті, хто нині заарештований за війну на боці бойовиків і сепаратизм, Москву не хвилюють, її мало цікавить доля окремих громадян, вони й спецпризначенців своїх визволяли без великого ентузіазму, а «герои русской весны» й поготів непотрібні. 

Останні серйозні вимоги пришвидшити звільнення всіх наших бранців лунали під час блокади торгівлі з окупованими територіями. Відтоді суспільна активність у цих питаннях помітно зменшилась

В українському суспільстві ставлення до полонених доволі непросте. Ми вже пройшли шлях від захвату кожним бранцем, що потерпав у ворожій неволі, до підозри й недовіри, спричинених поведінкою Надії Савченко. Дякувати Богові, ми далекі від радянської параної про те, що кожен, хто живим потрапив до рук ворога, є зрадником чи бодай сумнівним елементом, але й великої солідарності у справі звільнення полонених не спостерігається. Журналісти привертають увагу до справ Романа Сущенка та Станіслава Васіна, мистецька тусовка намагається не забувати справи Кольченка та Сенцова. Останні серйозні вимоги пришвидшити звільнення всіх наших бранців лунали під час блокади торгівлі з окупованими територіями. Відтоді суспільна активність у цих питаннях помітно зменшилась. І це прикро, бо в більшості справ відсутність тиску громадянського суспільства призводить до бездіяльності влади.

Часом здається, що всі ці обміни, викупи (така практика була, заперечувати це безглуздо) — провал у якісь давно минулі епохи, коли українці постійно, коли силою, а коли й підкупом, визволяли своїх побратимів із турецької неволі, куди ті потрапляли як ясир — військова здобич. Але й шляхів, окрім відомих іще із середніх віків, небагато. Говорити з людьми, що перебувають за межами координат будь-якого права й плекають сталінські порядки, про гуманізм і гідне поводження з полоненими не випадає. Повірити, що на цей процес якось схоче вплинути Росія зі своїм одвічним «их там нет», теж доволі складно. І в цьому ще одна перевага ворога у веденні гібридної війни: жодних зобов’язань, торгуємося досхочу й у нас завжди є стратегічний запас «ясиру», щоб мати додатковий важіль впливу на офіційний Київ. 

Читайте також: Застряглі в темряві. Чому важко звільняти «цивільних полонених»

Можливо, якась ефективніша практика визволення в’язнів передбачена новою стратегією щодо окупованих територій, яку анонсував секретар РНБО Олександр Турчинов. Можливо, вихід із формату АТО пришвидшить процес і змусить лідерів сепаратистів іти на більші поступки в цьому питанні. Наразі це невідомо, адже відповідний законопроект іще тільки допрацьовується. Станом на сьогодні не залишається іншого методу, окрім інформаційних і громадських кампаній, на міжнародному рівні зокрема. Плюс завдання, про яке не так вже й часто говорять: реабілітація та підтримка тих, хто повернувся з полону, перевірка (там, де для цього є підстави і необхідність), бо тільки тоді ми маємо право говорити про те, що не кидаємо своїх на війні. 

Новини RedTram

Loading...