Єлизавета Гончарова

Бреши, бо... програєш?

7 Червня 2017
На початку червня традиційно багато говорять про журналістів. Ось і президент у святковій промові сказав, що ігнорувати нас вже не тільки неможливо, а й небезпечно. Не перебуваючи в подібній оптимістичній впевненості, я все ж вважаю: роль слова зараз, дійсно, зросла.

Питання застосування вербального впливу на людей в сучасному світі стає чи не найгострішим за застосування ядерної зброї. Тому що масштаби страждань, руйнувань та незворотності змін через пропаганду та інформаційні маніпуляції на світовому рівні вражають. Але про те, як реально та дієво запобігти використанню ядерної та вербальної зброї, точаться суперечки. Виробляти свою, забороняти чужу?

Часто чую, що ми програли інформаційну війну Росії, бо так і не навчилися так гарно брехати. Нарікають, що спроба зробити фейкові новини в українських блогерів та журналістів виглядають по-дитячому наївно. “Ну хоч би навчилися якісно робити щось на кшталт “розіп'ятих хлопчиків! Брехати треба, щоб перемагати!” - дуже щиро обурюються деякі українці, звичайно, ще додаючи- “Немає в нас професіоналів!”. Чула це багато разів від людей різних професій на сході та на заході України. Мене це не чіпає. Немає, так немає. Бо в розрізі порівняння українських журналістів з “професіоналами” з Росії, в кількості та якості зведення з розуму своїх громадян ми повинні програвати. І впевнена, це зовсім різні професії.  Коли система, збудована зараз в Росії, буде зламана, тисячі росіян опиняться в психіатричних лікарнях через “ломку”: їхній розум буде вимагати порцію брехні, яка стає реальністю. Бо іншої в них вже немає. Чи потрібний нам саме такий вплив на розум українців, який, на думку багатьох, допоможе нам виграти війну? Ось так це бачиться ззовні: “Чи програли ви війну з російською пропагандою? Брехню брехнею не переможеш. Але в світі все добре розуміють, хто позитивний чи негативний персонаж. Тому ви — виграли. І Путін з цього біситься”. Цю думку висловив на Львовському медіафорумі польський журналіст Томаш Ліс. Я мала змогу в цьому переконатися, перебуваючи в Німеччині: дійсно, розуміють, нам не треба для цього вигадувати якісь жахіття, бо тих, що існують, достатньо. Але здається, досі не знають, що з цим робити.

Читайте також :Прес-конференція як ритуал

Ведення війни словом вимагає набагато більш зусиль, ніж просто продукування брехні. Українська журналістика через війну отримала неймовірний виклик, що повинний підвищити її якість, а не перетворити на пропаганду. Кожного дня українські журналісти шукають баланс між тим, що можна казати під час війни, а на що навіть натякати — небезпечно. Відверто казати про недоліки влади чи не “розгойдувати човен”, щоб вороги не раділи. Таврувати певні категорії людей, чи не підкреслювати, що автівкі, які потрапляють в ДТП, винятково “з донецькими номерами”. Казати, що ці- завжди хороші, а ті- тільки погані, чи намагатися зрозуміти причини, наражаючись на гнів тих, хто все знає напевно. Залишатися в безпечних містах, збираючи інформацію по соціальним мережам та інформатарам, чи лізти на саму передову або працювати в окупованих місцях, щоб донести те, що бачиш на свої очі. І в кожному випадку готового рішення немає.

Сподіваюсь, ці виклики будуть виховувати не тільки журналістів, а й читачів. Яким вже буде не потрібно споживати неякісну інформацію, бо вони вимагатимуть фактів, а не пліток, аналізу, а не завуальованої реклами. Бо тільки так люди навчаться відчувати брехню та фейкі, котрими годують пропагандисти сусідів. Це як під час війни навчати цивільних медичним навичкам чи користуванню зброєю. Тільки зброя ця все ж правда. 

Новини RedTram

Loading...