Дмитро Крапивенко

Середній вік

2 Червня 2017
Три роки — той термін, який зміг пробути при владі кожен український президент.

Далі, за словами класово близьких до Віктора Федоровича, як карта ляже. Можуть трапитися дострокові вибори і програш на них, як-от у Леоніда Кравчука в уже далекому тепер 1994-му, або ганебна втеча від народного гніву а-ля Янукович, або примирення з фактом реваншу, як це було з Віктором Ющенком. Є ще досвід Леоніда Кучми — впевненого у власних силах на третьому році своєї першої каденції та зневіреного в пошуках наступника у 2002-му.
Ситуація Петра Порошенка одночасно схожа на ті, з якими стикалися всі його попередники, однак є і унікальні відмінності.

Третій Майдан і дострокові президентські вибори здаються нібито малоймовірними, хоча протестні настрої в країні доволі сильні, а українська політика залишається традиційно непередбачуваною. А от реванш відчувається. Функціо­нери режиму Януковича другого-третього ешелону поступово посилюють позиції, відвойовують свій «базовий» регіон — південно-східні області. Цього разу реванш має дещо інший характер, аніж за часів Ющенка. Нинішній президент усе-таки може говорити з «регіоналами» з позиції сили, це вони шукають шляхів домовитися з Банковою, а не навпаки. Ну й треба мати дуже багату фантазію та схильність до конспірології, щоб уявити собі, як Петро Порошенко призначає на посаду прем’єра, наприклад, Юрія Бойка. Однак якщо в «колишніх» немає змоги перехопити владу тут і зараз, це не означає, що вони відмовляються від своїх планів чи від планів своїх патронів у Кремлі.

Порошенко сьогодні опинився не так перед викликами аналогій 20-річної давності, як перед загальноєвропейським трендом протистояння популістам, і тут уже не зарадять політтехнологи з попередніх епох

Дестабілізувати ситуацію в багатьох непевних регіонах п’ятій колоні цілком під силу, і ми вже бачимо її непоодинокі вилазки. Однак замість карати Банкова воліє домовлятися з особами, які ще три роки тому диригували антимайданом і наймали тітушків. Побутує версія, що Петро Порошенко не перешкоджає «регіоналам» та їхнім інкарнаціям, бо має намір повторити успіх Кучми в 1999-му, коли той переконливо переміг у другому турі комуніста Петра Симоненка. Ось і зараз нібито президент готує собі «зручного» опонента. Втім, не варто переоцінювати рівень ручного управління у виборчому процесі. А якщо спиратися не на версії «втаємничених», а на актуальну соціологію, то голов­ним опонентом нинішнього глави держави є саме Юлія Тимошенко, а не відверто проросійські кандидати. Тож виходить, що Порошенко сьогодні опинився не так перед викликами аналогій 20-річної давності, як перед загальноєвропейським трендом протистояння популістам, і тут уже не зарадять політтехнологи з попередніх епох.

Якби президентська кампанія розпочалася просто сьогодні, піарникам Петра Олексійовича не довелося б надто ламати голову над тим, як презентувати головні здобутки свого кандидата: це асоціація плюс безвізовий режим із ЄС, відмова від російського газу, блокада (хоча й вимушена, під тиском громадськості) окупованих територій, значно сильніша (дарма що наразі далека від натовських стандартів) армія, обмеження ворожих впливів в інформаційному просторі. Переконливо, але не достатньо. Найбільші здобутки президент має «на своєму полі», себто на зовнішньополітичній арені. Не вдоволено головний суспільний запит — на справедливість. Затримання чиновників під прицілом відеокамер і туманні дальші перспективи розгляду цих справ у суді радше дратують суспільство, аніж демонструють успіхи влади в боротьбі з корупцією.

Читайте також: Між бажанням та спроможністю

Економічне оздоровлення ледь-ледь намітилося, про приплив іноземних інвестицій говорять переважно на пафосних презентаціях, а попереду роки пікових виплат за зовнішніми запозиченнями. Усе це створює живлющий ґрунт для різних соціальних спекуляцій популістів. Та й громовідводу у вигляді прем’єра, призначеного за квотою політичних союзників, уже немає. Усі прорахунки битимуть прямо по президенту і його очільникові Кабміну. Плюс стабільно складна ситуація на фронті, плюс втома західних партнерів від низького темпу реформ, плюс уже згаданий повзучий реванш проросійських сил. Кивати на попередників уже не випадає, розслабитись і тягнути термін до кінця — вибір слабаків, а президент воліє почуватися сильним.

Криза середнього президентського віку, як і будь-яка інша, стає певною мірою моментом істини: після неї можливий або різкий стрибок угору, або стрімка деградація. Впевненості Порошенкові повинен додавати той факт, що зараз він не має чітко окресленого конкурента, і це, не виключено, заспокоює. Однак лише частково, бо політика наступних двох років може викликати вже знайомий нам із попередніх періодів суспільний настрій: нехай будь-хто, аби не нинішній президент. А з такою аргументацією ціна гри може виявитися дуже високою. 

Новини RedTram

Loading...