Павло Подобєд

Совок – це щеплення від реформ

9 Травня 2017
Reform – латинське слово, що перекладається як «перетворюю», «змінюю». Суть реформ – викорінювання негативних суспільних явищ, які за попередніх умов народилися і процвітають.

В Україні, через небажання політичних еліт змінюватись, реформами почали називати різного роду «сімулякри». Якщо простіше – «що не зробиш – виходить рехворма». Символом такого «сімулякру» є совок. Совок, як спосіб мислення, основою якого є патерналізм, небажання робити над собою зусилля. Працюючи у Комісії з найменувань при Київському міському голові, мені часто доводилось спілкуватися з киянами, які брали участь у засіданнях Комісії чи в громадських обговореннях. Дивовижна річ: маса народу сприймає декомунізацію, вважає її корисною, висуває пропозиції з перейменування тих чи інших об’єктів міської топоніміки, але категорично не сприймає декомунізацію власної вулиці. Тобто люди за зміни, якщо це не стосується їх особисто.

Ще важче даються реформи війська та поліції. Заміна одностроїв чи перейменування міліції на поліцію – надзвичайно важливі, корисні, але недостатні кроки. Потрібно змінити спосіб мислення, змінити ставлення людей до роботи, а зробити це можливо лише з новою системою цінностей. Адже декомунізація – це не заміна серпа і молота на тризуб – це інший спосіб мислення: важлива не система і її велич, а людина і її життя.

Світлина від Левуся Дмитро.

Журналіст Дмитро Левусь в музеї Внутрішніх військ (тепер Національної гвардії), 2013 р.

«ГУЛАГ Нацгвардії та Совнарком Нацполіції»

На жаль, ми живемо серед маси прикладів, коли люди прагнуть «одержувати пенсії і зарплати як в ЄС, але залишатися в ментальному СССР».

ГУЛАГ – як предмет гордості Внутрішніх військ (тепер Національної гвардії). Експозиція надзвичайно показова. Вона коротко і дуже промовисто пояснює ідеологію на якій побудована сучасна правоохоронна система. На жаль, з 2013 р. змін в системі МВС небагато. Сторінка оновленої Національної поліції розповідає нам, що київські правоохоронці – це дитя Ради Народних Комісарів УСРР.

Світлина від Павла Подобєда.

Сучасна поліція прагне ототожнювати себе з більшовицькою Росією, а не з Україною

Дарма, що українська міліція існувала у Києві і за доби Центральної Ради, і за доби Гетьманату Скоропадського. Більше того – навіть є українські правоохоронці, які загинули в українському Києві. Наприклад, 30 травня 1918 р. у Печерському районі м. Києва, у перестрілці з бандитами загинув вартовий Мірошниченко (28 років, уродженець Полтавщини). Це, так би мовити, за рік до "створення київської міліції".

Прославлення російських більшовиків – це не формальність, як комусь може здаватися. Це справжня ідеологія історичної спадковості, святкувань, концертів, ювілеїв, привітань тощо. Це система мислення: "Мы не украинская полиция, мы советские менты - вот справка, смотрите – это мы".

«Мы дети тех, кто выступал. На бой с Центральной Радой…»

У 2008 році Чернігівській обласний військкомат з помпою відзначив своє «90-ліття». Тобто військкомат відсвяткував ювілей примусової мобілізації чернігівців на боротьбу з українською регулярною армією. Саме так – святкували боротьбу з українцями. А проти кого ж воювали російські більшовики на Чернігівщині у 1918 р.? Вірно – проти військ Центральної Ради, проти тих самих Героїв Крут, до меморіалу яких вже згаданий «Чернігівський ювіляр» щорічно носить квіти. Шизофренія? Скажете, що це було до Революції Гідності, а зараз все змінилося?

Читайте також: Історія війська та поштові марки

7 травня 2017 р. в оперативному командуванні «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України відбулось відкриття «Пам’ятного знаку на вшанування військовослужбовців-учасників бойових дій на території інших держав». Сайт Міноборони охрестив цей захід як «військово-патріотичне виховання особового складу військовослужбовців Чернігівського гарнізону, молоді міста, збереження військових традицій». Тобто нам пояснюють, що навіть за відсутності справжніх ветеранів Другої світової війни Міноборони відшукає якихось інших героїв: учасників якихось конфліктів чи просто військових пенсіонерів.

А що робити? Ну невже виховувати Збройні Сили України на традиціях українського війська? Ага, ще скажіть, що треба було відкрити пам’ятник на честь Армії Української Народної Республіки чи монумент на честь чернігівця Івана Рембаловича?! Ні, не можна так переписувати історію – в жодному разі! Адже традиції ЗСУ – вони ж традиції ЗС РФ, вони ж – традиції Діри та Лугандону. У нас за визначенням не може бути з Гіркіним різних героїв. Герої мають бути спільні – «бо історія спільна, мова спільна і територія спільна». Напевно командування ЗСУ добре пам’ятає постулат Путіна про «сакральне цивілізаційне значення Криму для Росії».

Сучасну ідеологію ЗСУ можна охарактеризувати наступним чином: «Що завгодно, аби лише не Україна».

 

Отже, Міноборони виховує наших військовослужбовців так, як це роблять і в Самарі, і в Пскові: спільні дати, спільні перемоги та поразки, спільні герої. Таку армію скільки не перевдягай – вона є носієм чужої ідеології. У цій системі координат ЗСУ та Україна як держава виставляються в світлі «тимчасового непорозуміння». Мовляв, все життя ми воювали разом, спільно били Петлюру і Шухевича, спільно душили Прагу, спільно страждали в Афгані, а тут «взяли и придумали себе Украину и незалежность – ну, ничего, все образумиться».

Ідеологія поразок

Попри всю зовнішню велич СССР, для Збройних Сил України асоціювати себе з Радянською армією – це ідеологія поразок. Це утвердження московської тези «Украина – историческое недоразумение». Саме тому підготовка ідейного і вмотивованого українського вояка не можлива без повного і рішучого розриву із совком.

ЗСУ потребує нових символів і змістів. Ми є нащадками запорожців, вояків Армії УНР, УГА та УПА,  але аж ніяк не «дети тех, кто выступал на бой с Центральной Радой». Наші перемоги – це походи на Царгород (860-1043), битви за Жовті Води (1648), Пилявці (1648), Конотоп (1659), Крим (1918), Вапнярку (1919) і Вознесенськ (1919).

Головне – потрібна воля до змін. Бо «якось воно буде, на все потрібен час» ні до чого доброго не призведе.

  

Новини RedTram

Loading...