Єлизавета Гончарова

Пам’ять — це не завжди свято

4 Травня 2017
Виникла потреба знайти вірш для дівчинки, яка виступатиме біля пам’ятника воїнам, що загинули під час Другої світової війни. Пошук в інтернеті за запитом «вірші українською, війна» видав здебільшого вірші про АТО. Поки в сусідній державі дітей годують гаслами «Можем повторить» та спекулюють смертями мільйонів дідів на війні, що скінчилася 70 років тому, наші діти зараз ховають батьків і чують вибухи, бачать руйнування. Тому в Україні будь-яка війна тепер болить геть по-іншому... І це назавжди інше — діти, батьки, гасла...

У Бахмуті взимку почала руйнуватися стела — пам’ятник Невідомому солдату, яка колись давно була ще й Вічним вогнем: ледь не впали великі мармурові плити. Щоб не наражати людей на небезпеку в самому центрі міста, плити познімали, а скелет стели на півроку опинився в центрі уваги. Пенсіонери розносили по всьому місту, що «правосєкі», які і місто перейменували, і Лєніна з Артемом на смітник відправили, вже й до святая святих дісталися. Мовляв, зносять стелу, щоб поставити там пам’ятник Бандері чи велику фашистську свастику. Але з початком весни місцева влада знайшла підприємців, що спеціалізуються на таких конструкціях, щоб вони відновили пам’ятник. Звичайно, до Дня перемоги, «щоб не розбурхувати народ». Та народ усе одно активно розбурхується, бо як же ж просто переробити пам’ять про далеку війну на війну теперішню! Торік поліція затримувала молодиків, що доволі агресивно поводилися, коли несли до цього пам’ятника квіти, перев’язані смугастою стрічкою. До речі, квітів і без того там зазвичай море, тому це справді скидалося на демонстрацію та показову жертовність. Їх відпускали з відділка поліції, навіть не записавши даних. Місцеві поліціянти, багато з яких три роки тому теж хизувалися цими стрічками разом із невідомими зі зброєю та в балаклавах, жодних нотацій не читали та жалілися на незрозумілий наказ: навіщо їх узагалі чіпати, що такого?! А потім у ніч на 10 травня хтось пошматував великий банер із портретом хлопчика з батальйону «Донбас», що загинув біля Бахмута 2014-го. Розслідувати той випадок, звичайно, не стали, хоча, здається, для цього потрібно було тільки перевірити тих, кого зранку супроводжували до відділка. За віком воїн був, мабуть, такий самий, як ті, хто демонстративно вшановував пам’ять одних, паплюжачи спогади про інших. Чи потрібні ще якість докази потворного маніпулювання цієї темою?

Читайте також: Рік без Артемівська, але з Бахмутом

Так, пам’ять — це не завжди свято. Інколи це нестерпний біль та сором, про які не треба забувати. На території військової частини посеред Бахмута, яку навесні 2014 року штурмували бойовики, щоб заволодіти зброєю, є меморіал. Колись біля нього давали присягу, але коли від військової частини лишилася тільки ремонтна бригада та охорона, територія була занедбана: зруйновані та розтягнуті не тільки частини пам’ятника, а й будівлі з кількох поверхів. Потім почалися бойові дії, у частину заходили та виходили з неї різні підрозділи, про пам’ятник не згадували. Цього року його навіть викреслили з переліку тих, де відбуватимуться якість урочистості, бо серед сміття та сухостою його вже й не побачиш. Та й пишатися тут, на погляд прихильників переможницької риторики, особливо нічим. Як розповідати дітям, що близько 3 тис. поранених військових були просто покинуті в шпиталі під час відступу та померли від голоду й знущань у німецькому таборі? А може, все ж зачитати спогади місцевої мешканки, які лишилися в краєзнавчому музеї: «Пам’ятаю поранених радянських військовополонених, що лежали на цементній підлозі у старій будівлі поліклініки без медичної допомоги. Жителі приносили їм ганчір’я для перев’язки, ми — у відрі пшеничну юшку. Ще більше голодували полонені, які були за дротовою загорожею біля школи № 7, десь 500 людей. Всю траву з’їли. Я ходила на покинуті городи по капусту. Йду назад, а виснажені солдати просять, молять щось поїсти. Вибравши момент, коли вартовий відвернеться, кину їм капустину. Так вони, бідні, кидаються, сваряться, деруться за неї. Був ще табір військовополонених на березі річки Бахмут, але раптом полонених не стало ані біля школи, ані на березі. Вже потім ми дізналися, що їх розстріляли та поховали на території, де зараз військова частина».

Місцеві волонтери (до речі, не ті хлопчики з «колорадкою», а інші, яких тут називають «бандеровцями») провели толоку, планують організувати там годину пам’яті. Бо вшанування та сліз гідні не тільки героїчні постаті, а й звичайні люди, життя яких забрала війна, залишивши 25 великих могил. І пам’ять.

Новини RedTram

Loading...