ОНУХ

Обіцянка

10 Травня 2017
Потрапити в гості на «Charlie Rose», культове розмовне шоу американського каналу суспільного мовлення PBS, нелегко. Тож коли тиждень тому гостями програми стали творці фільму «The Promise» («Обіцянка»), це означало, що є важливий привід для розмови.

«The Promise» — заповіт померлого недавно Кірка Керкоряна, американського мільярдера й філантропа вірменського походження. На зйомки фільму він переказав $100 млн. «The Promise», що вийшов на екрани 2251 кінотеатру, — велична американська кінострічка, присвячена пам’яті жертв першого в XX сторіччі геноциду.

1915 року, під час Першої світової війни, Османська імперія знищила 1,5 млн підданих тільки тому, що вони були християнами, вірменами. Історія геноциду вірмен, як і історія українського Голодомору, досі майже незнана у світі. Історикам добре відома фраза Адольфа Гітлера, який, плануючи знищення поневолених народів, долав сумніви своїх генералів словами: «А хто сьогодні пам’ятає про різанину вір­мен?». Минуло вже понад 100 років, а Турецька Республіка не готова визнати, що її попередниця Османська імперія вчинила свідоме знищення вірмен.
Режисером «The Promise» є лауреат «Оскара», ірландський письменник і постановник Террі Джордж, що здобув міжнародне визнання завдяки фільму «Готель «Руанда»», у якому йшлося про геноцид народу тутсі в Руанді. Головні ролі зіграли голлівудські актори Оскар Айзек і Крістіан Бейл у товаристві Шарлотти Лебон та Анджели Сарафян. Одне слово, актори й режисер — професіонали найвищого рівня.

Читайте також: O tempora! O mores!

Розповідь «The Promise» починається з чудово знятих картин життя в Константинополі до початку війни. Дія розгортається неквапливо, що дає змогу познайомитися з героями трагедії, яка невдовзі відбудеться перед нашими очима. Засобом розповіді про трагічну історію сценаристи обрали формулу love story, що спонукає згадати про романтичний екстаз героїв «Доктора Живаго». Любовний трикутник у фільмі подано так поверхово, що навіть харизматична гра акторів не змогла надати трагічним переживанням вірмен належного виміру. Актори надто часто поводяться так, немов читають нам лекції з історії в її драматичних картинах. Тож нічого дивного, що британська газета The Daily Telegraph опублікувала рецензію на стрічку під заголовком «Чудова ілюстрована сторінка Вікіпедії про вірменський геноцид».

Прем’єрний вікенд дав заледве $4,1 млн. Це історично найменший прибуток від фільму, виробництво якого коштувало $100 млн. Таке враження, що стрічка дасть приблизно $20 млн, але й ті гроші мають піти на доброчинні цілі. Така була воля Керкоряна.

«The Promise» з’явився, щоб показати часто нехтувані історичні події. Коли-небудь, коли історія геноциду вірмен буде офіційно переписана, це стане почасти й заслугою фільму

Проте не варто оцінювати «The Promise» за суто фінансовими категоріями. Можливо, не треба оцінювати й лише в художньому вимірі. «The Promise» з’явився, щоб показати часто нехтувані історичні події. Навіть із пересічними рецензіями і браком комерційного успіху цей фільм однаково досягає мети, яку поставив Керкорян. Коли-небудь, коли історія геноциду вірмен буде офіційно переписана, почасти це стане заслугою й «The Promise».

А втім, мене не покидає думка, що ми дуже легко йдемо на художні компроміси, розповідаючи про історію, якій тільки видатне мистецтво може надати адекватного виміру. Пишучи про нашу власну спробу підступити до трагічної історії — фільму «Гіркі жнива», я закінчив свою статтю такою заувагою: «Якщо ми згодні, що кіно — царина мистецтва, треба визнати, що головне питання в мистецтві — споконвічна проблема ЯК? […] як мистецтво, кіно непомітно вчитиме нас і переконуватиме, а головне — чаруватиме, гіпнотизуватиме, породжуватиме захват».

Наша потреба в мистецтві — це не те, що можна легко відкинути й при цьому повністю реалізуватись як людина. Ми можемо блукати світом відчуженими, ображеними, сповненими підозр і недовіри. Або ж знайти своє місце в гармонії з іншими людьми й самим собою. Наше існування рясніє поляризацією і деструкцією. У житті дуже небагато речей розкривається перед нами так, щоб ми могли глибоко зрозуміти їх. Саме мистецтво дає нам змогу розвинути уяву, де кожен початок має свій кінець, а кожен фрагмент становить частину повної значень цілості.

Читайте також: «Демократія – це брудна справа»

Ми ненастанно шукаємо підтвердження. Дивимося на мистецтво як на доказ, що життя в цьому світі має сенс і що муки, які терпимо, не позбавлені, як часто здається нам, мети, а становлять необхідну частину якогось більшого Плану.

Трагедія показує нам тріумф гідності над знищенням, милосердя над розпачем. Способом, що завжди буде таємничим для нас, надає мукам формальної вищості й отак відновлює моральну рівновагу. Трагічний герой набуває повноти реалізації у своїй долі, його смерть — це посвята, і ця посвята відновлює світ. Трагедія нагадує нам, що присутність краси в нашому житті — це компенсація. Це лице любові, що світить серед спустошення. Саме такою є глибока ідея розповіді, поданої в «The Promise», а все інше, за словами критика з газети The New York Times Джаннетт Кацуліс, — це «…актори у вигадливих уборах; позаду завіси з вагонів для худоби і з голодних робітників, понад гуркотом вибухів можна чути, як клацає і дзижчить кіноапаратура».

Новини RedTram

Loading...