Павло Подобєд

Гетьманці зі старої Гетьманщини

1 Травня 2017
Перші Визвольні змагання (1917-1921) залишили нам у спадок історії дивовижних людей. Разом з цими історіями ми одержали і привід для гордощів, і модерну військову традицію, і величезне поле для пошуків… адже долі непересічних осіб часто залишаються малознаними.

Сьогодні важко, радше неможливо шукати слідів вояків Армії Української народної Республіки і Армії Української Держави у великих містах чи навіть у провінційних містечках. Урбанізація не просто наповнила міста селянською стихією, але й розірвала будь-які ниточки соціальних зв’язків. У провінційному Бахмачі вже ніхто не згадає про сусіда через паркан, який мешкав там 70-80 років назад. Натомість українське село, попри всю його косність, архаїзм чи навіть байдуже споглядання за плином часу, залишається усним літописом історії України.

Так, я далекий від ідеалізації українського села. Люди зайняті виживанням. Тут, як і в місті, 90% мешканців не знають де був і чим займався їхній прадід у 1917-1921 рр. Ба більше – нерідко в селі можна зустріти людей, які не знають дівочого прізвища своєї матері чи по-батькові власного діда. Натомість у селі ще живі носії усної пам’яті. Найчастіше ними є старші люди. Саме в пошуках таких людей я і вирушаю до зникаючого села в серці старої Гетьманщини.

Спілкування зі старожилами справа непроста – люди досі бояться говорити про своїх дідів чи навіть сусідів, які воювали за Україну у 1917-1921 рр.

Голінка. Тепер Бахмацький район Чернігівської області. Станове козацьке село, яке напередодні Голодомору нараховувало 5745 мешканців. Голінку у 1917 р. можна охарактеризувати як містечко із сільським населенням, більшість якого становили заможні та освічені господарі, які володіли зброєю та здійснювали демографічну експансію не лише на всю територію Конотопського повіту Чернігівської губернії, але й далеко за межі України.

До наших днів збереглось 16 голінських цвинтарів, на яких ще можна зустріти старовинні кам’яні хрести із написами «станова козачка» чи «становий козак».

Одна з козацьких могил с. Голінка зі спадаючим соколом-тризубом

Саме цей унікальний мікросвіт, що стрімко розвивався на початку ХХ ст., став донором українського державницького руху. На жаль, сьогодні важко ствердити точну кількість голінців, які взяли участь у боротьбі за державну незалежність України. Відомо, що на початку минулого століття серед мешканців села були досить потужні антибільшовицькі настрої, зумовлені сильними землевласницькими традиціями. Дуже схожою була ситуація у сусідніх козацьких селах. Саме в козацьких. Тут ідеї «отнять і подєліть» не знаходили підтримки українців. Наприклад, у Голінці мешкав заможний господар Кирило Остапович Федоренко, 1888 р.н., член Союзу хліборобів-власників. У період Гетьманату Павла Скоропадського Кирило Остапович служив у Державній варті сусіднього села Дмитрівка, де активно боровся з більшовицьким підпіллям. Після антигетьманського повстання (листопад 1918 р.) він залишився у Дмитрівці, і продовжив протистояти комуністам, а з приходом до села підрозділів Добровольчої армії сприяв пошуку та переслідуванню більшовиків. Після відступу Армії УНР за межі Чернігівщини, Кирило Остапович намагався усіляко опиратися більшовицьким продовольчим грабункам, за що був схоплений комуністами. Однак, за браком доказів, звинувачення з Федоренка зняли і він повернувся до рідної Голінки. З початком колективізації чоловік відкрито виступив проти колгоспів та агітував голінців не йти у новітнє рабство. У 1930 р. ситуація в селі на стільки загострилась, що Федоренку довелось ховатися від комсомольців, які влаштували на нього полювання. Під час однієї з облав господар сховався у копиці сіна, де його вистежили комсомольці і на місці закололи вилами.

Читайте також: Караїми в ОУН

Кирило Федоренко не був одиноким прикладом активного опору окупантам. Голінку можна сміливо назвати взірцевою соціальною базою Павла Скоропадського. Одним із лідерів тамтешніх гетьманців був 23-літній Михайло Дмитрович Федоренко, заможний голінський козак. Місцеву (тобто волосну) Державну варту очолював Макар Якович Ковалевський, людина поважного віку – на момент проголошення гетьманату йому було далеко за 50. Сама ж Державна варта розташовувалась у будинку колишньої волосної жандармерії на кутку Хільківка. Серед вартових були голінці Оробей Іван Гнатович, Пащенко Петро Семенович (із заможної родини, яка протягом десятиліть опікувалась Михайлівською церквою у Голінці), Ріпа Петро Павлович, Ілько Федоренко (молодий парубок), Лук’яненко Іван Наумович – всі станові козаки. 

Ці люди бачили у більшовиках пряму загрозу своїй приватній власності, родинам і традиційному укладу життя в Голінці, а відтак активно підтримували владу Гетьмана Скоропадського. Вже після падіння гетьманату і остаточної окупації України ці ж людини чинили збройний опір більшовицьким порядкам. На початку 1922 року голінські станові козаки постановили стратити голову волосного правління, який вдавався до систематичних грабунків села. 3 березня 1922 р. вирок було виконано, а повітове управління ОГПУ почало масові арешти, зокрема й цілком сторонніх козаків. З кожним роком репресії набирали обертів, знищуючи і висилаючи за межі України найрозумніших, найзаможніших і найбільш ініціативних голінців.

У сусідній Дмитрівці, у Гетьманській варті якої служив згодом заколотий комсомольцями Кирило Федоренко, існував цілий осередок Союзу хліборобів-власників. Відомо щонайменше про вісьмох дмитрівців-гетьманців, які пройшли крізь горнило більшовицьких репресій: 12 січня 1930 р. Конотопський окружний суд покарав на смерть Дмитра Прокоповича Долгого і Олександра Григоровича Жованика, а п’ятьох їхніх односельців засудив до 1–6 років позбавлення волі. Страчених обвинувачено як керівників, а решту – як членів вже не існуючого у 1930-му році Дмитрівського осередку Союзу хліборобів-власників.

Вартовий Леонід Доброгаєв, політичний емігрант. Мешкав у Тунісі та Франції. Світлина надана дослідником Віктором Моренцем.

Унікальною є історія ще одного голінського гетьманця – Леоніда Доброгаєва. Хлопець народився у сім’ї сільського священика, рід якого походив зі Стародубщини. Отець Костянтин був настоятелем козачої парафії Спасо-Преображенської церкви у с. Голінка. Леонід скінчив Ніжинську міську гімназію. Згодом навчався у Ніжинському історико-філологічному інституті. Не завершивши навчання, влітку 1918 р. вступив до Державної варти. Після падіння гетьманату залишився у Голінці, де влився до організованого антибільшовицького спротиву: брав участь в українському повстанському русі. Воював із більшовиками в лавах повстанського загону отамана Ангела, за що його рідний батько о. Костянтин був вбитий більшовиками на подвір’ї власної хати.

Спасо-Преображенська церква, у якій правив о. Костянтин Доброгаєв. Світлина 1960-х років.

Восени 1919 р., за невідомих обставин, Леонід Доброгаєв опинився у Добровольчій армії Денікіна, разом з якою відійшов до Криму. З жовтня 1919 р. Леонід служив морцем Морського корпусу у Севастополі. Із білогвардійським флотом евакуйований до Бізерти (сучасний Туніс). У жовтні 1921 р. скінчив 2 спеціальні гардемаринські класи Морського корпусу. На еміграції Доброгаєв намагається відновити зв’язки з українцями – пише заяву на вступ до Української господарської академії, до якої, однак, так і не був зарахованих. У квітні 1923 р. Леонід емігрував до Франції. Мешкав у місті Туркуен (фран. – Tourcoing), що на франко-бельгійському кордоні. У Туркуені Доброгаєв працював на місцевій фабриці. Тут і губляться сліди голінського гетьманця.

Гетьманський рух 1918 р. був далеко не єдиним проявом української стихії в Голінці. Чимало місцевих козаків, як і звичайних селян, бились за Україну у лавах Армії УНР. Окремі голінці уславили себе у Зимових походах та диверсійних рейдах територією окупованої України. Про цих людей обов’язково розповім вам згодом.

Новини RedTram

Loading...