Єлизавета Гончарова

Сплановане дежавю: не смішно

27 Квітня 2017
Зараз потрібно було б, мабуть, пожартувати: як квітень-травень, так весняне загострення “побєдобесії”, ностальгії за “совком” у незадоволених утисками російськомовних працьовитих пролетаріїв, що вже підготувалися до святкування за чаркою “праздника труда”.

Але вже не смішно. Бо пам’ятаю, як жартували ми над люмпеном, що набіг до першого серйозного блокпосту біля військових складів у Парасковієвці, де козачки, у яких на годинниках час не збігався з місцевим, “охороняли мир”, не підпускаючи до української зброї українську ж армію. Це ж виглядало якось кумедно: місцеві алкаші йшли туди пішки, бо там годували і не тільки. Під наметами біля входу до соляної шахти вже поставили польову кухню, яку на кожному святі місцеві регіонали вивозили до парку, щоб народ хоч закусував ті “100 фронтових грам”. Представники штабу Клюєва копошилися біля неї, мабуть, не довіряючи контингенту- могли ж вкрасти разом з лафетом. Але тоді це нам більш нагадувало якусь театралізовану постанову, ніж початок війни. Тому якось більше про це не жартується...

Факт появи в медіапросторі матеріалів з риторикою відверто трирічної давнини, спочатку пройшов повз, бо чомусь подумалось, що таке просто з’являється, як спогади в Фейсбуці. Хто зараз може впевнено наголошувати, що, наприклад, Маріуполь, чекає на ДНР та готовий вийти на площі для спротиву українській хунті? Той Маріуполь, який, як і решта прифронтових міст, кожного дня приймає в себе “щасливих мешканців ДНР”, котрі оформлюють пенсії та закуповуються дешевими, за їхніми мірками, продуктами та ліками? Тобто, Маріуполь, дуже хоче збирати вузли та кожного місяця їхати світ за очі, тільки б бути щасливими в новій республіці? Ну це ж теж не смішно... Але існування тих нібито досліджень якогось соціолога, як і виступ депутата в міськраді Маріуполя про утискання російської мови— це не жарт. Як і поява зненацька рекламних наметів та яскравих бордів з обличчями політиків від Опоблоку, де, здається, гасла “Нам потрібний мир” намальовані поверх “Путін введи війська”, хоча за три роки війни ці хлопці вже повинні були якщо не сидіти в тюрмі, так точно сумувати десь на узбіччі історії. І судові процеси над українськими військовими, головними свідками на яких виступають бойовики, що повернулися за програмою СБУ з окупованих територій. А в армії замість тих, хто під слідством, - тисячі мотивованих тільки зарплатнею контрактників, які щиро зізнаються, що їм байдуже, за кого... Це я ще про постійні пісні в соцмережах про “Навіщо там наші хлопці вмирають, за чиї гроші, нехай все кидають та повертаються додому”, мовчу... Як і ці гучні мовні вибухи, котрі виймаються з шухляд завжди перед великим шухером. Ох, все це дуже не смішно...

Читайте також: Сайти ОРДіЛО публікують "джинсу" Медведчука й "Опоблоку" – дослідження

Хочу помилятися, але події розгортаються за дуже передбачуваним сценарієм. Я не вірю в спонтанну активність проросійських партій, зокрема на сході та півдні України. Вони аж ніяк не опозиціонері, в тому сенсі, щоб страждати за правду та наражатися на небезпеку: коли було страшно, вони мовчали та терпіли, коли їх викидали у смітники. Тому цей реванш для них останні місяці став не тільки безпечний, а й спланований та схвалений. На високому рівні. Бо це частина плану, при якому окупація буде виглядати як деокупація. Суттєве зменшення статків олігархату, в тому числі через так звану націоналізацію підприємств та інші процеси скорочення їх бізнесу в ОРДЛО, робить для них цю війну менш привабливою. Тому “нам потрібний мир” буде реалізовуватися, скоріш за все, на Донбасі за умов, при яких роки Януковича будуть здаватися “квіточками”... Це не буде військовий наступ, це буде саме той “худий мир”, який аж ніяк не краще доброї війни. Тому навіть якщо над Донецьком несподівано замайорять жовто-блакитні стяги, не думаю, що це буде саме та Україна, до створення якої так прагнуть справжні патріоти.

В Маріуполі, як три роки тому в Донецьку, Луганську чи Краматорську, люди збираються на мітинг за Україну. 30 квітня на головній площі вони будуть знов намагатися докричатися до влади, запевняючи під українськими прапорами, що “Маріуполь- це ми!”. Донецьку це аж ніяк не допомогло, бо жодної політичної волі відстоювати український Донбас на рівні держави тоді не було. Чи хтось впевнений зараз, що вона є? Дивлячись на те, як біля політичного корита знов впевнено снують ті, хто три роки тому бігав біля польовій кухні на блокпостах сепаратистів, я не вірю.

Новини RedTram

Loading...