Дмитро Крапивенко

Нова вертикаль

23 Березня 2017
Якщо уявити собі український інститут президентства як своєрідний історичний конструктор, то, добре покопирсавшись у ньому, можна було б зібрати більш-менш прийнятну й комфортну модель: ядерна зброя — як за Кравчука, темпи економічного зростання — як за пізнього Кучми, лояльність західного світу — як у перші роки правління Ющенка, монолітна пропрезидентська партія — як у Януковича й патріотичний підйом — як у 2014-му, коли Порошенко очолив державу.

Можливо, саме про таку конфігурацію мріє Петро Олексійович у затишному кабінеті на Банковій, коли розмірковує над нинішніми політичними пазлами, що не складаються в ідилічну картинку, як їх не крути. Люди з оточення глави держави нерідко говорять, що він прагне все контролювати особисто, однак для цього потрібна абсолютна монархія, а українська дійсність зовсім інша.

Є «іменний» блок у парламенті, який пропрезидентською партією назвати складно: різні групи відкрито ворогують між собою, а єврооптимісти, наприклад, прямо критикують Порошенка та його курс. Є земляк прем’єр-міністр, політичні амбіції якого стають виразнішими й окрему думку якого чути дедалі частіше. Уряд коаліційний, що тут і казати. Є західні партнери, які втомилися спостерігати за «початком реформ» і ніяк не можуть побачити їх у дії. Є невдоволена вулиця, а на ній радикали, які то залізницю заблокують, то російські банки, — і спробуй із ними не рахуватись, не поліцейська ж держава, та й ініціативи цих вуличних «отаманів» неабиякі популярні в народі. Є аудит НАБУ, Рахункова палата, Центрвиборчком — усюди потрібні кадри, а от із ними, здається, не складається.

Україна занадто велика країна, щоб перекрити всі стратегічні посади особисто відданими товаришами, плюс не слід забувати про пильне око Заходу і громадськості, політичних союзників. «Правити» не вийде, доводиться балансувати. Питання лише в тому, де знайти точку опертя для президента. Останні події вказують на те, що він її шукає… Але, здається, йде манівцями попередників. Віктор Ющенко, стараючись продемонструвати свою владу, проводив багатогодинні засідання Ради нацбезпеки і в такий спосіб намагався врівноважити неконтрольовані уряд та парламент. Янукович, коли відчував небезпеку вулиці й потрапляв під шквальний вогонь опозиційної критики та зауважень із Заходу, згадував про створену ще за Кучми Раду регіонів і скликав її, щоб відчути могутність і слухняність адміністративного ресурсу. Такі процедури, мабуть, неабияк підвищують самооцінку: збираєш чимале представництво чиновного люду, де всі тебе слухають, поважають і не сперечаються.

Якщо державний лідер робить ставку на адмінресурс, це означає тільки одне: він набавивсь у реформи і прагне законсервувати стару політичну систему, проти якої, власне, і постав Майдан

Протягом тижня Петро Порошенко встиг скликати й засідання РНБО, й Раду регіонів: для ухвалення рішення про блокаду ОРДіЛО потрібно відчути міцний ґрунт під ногами, донести власну позицію, викладену як державна мудрість перед вдячною аудиторією. Ніби спрацювало: президента почули, навіть на інтерв’ю трьом телеканалам наважився, однак до великої прес-конференції так і не дійшло. Остання була, до речі, у червні 2016-го. Тенденція невесела, так і до «телемостів із трудовими колективами» недалеко. Це, звісно, жарт. Петро Порошенко — людина сучасна і прагне йти за трендами, хоч і надміру обережно. Може, він просто чекає благої звістки про безвіз із Євросоюзом — отоді, певно, вже не втримається від великої публічної розмови.

Інша річ, коли РНБО та Рада регіонів були зібрані не для того, щоб випустити інформаційну пару, а з метою розбудови президентської вертикалі, мобілізації адмінресурсу. Це ми вже проходили, і результат відомий. До того ж треба розібратися: у нас вертикаль чи децентралізація? Якщо державний лідер робить ставку на адмінресурс, це означає тільки одне: він набавивсь у реформи і прагне законсервувати стару політичну систему, проти якої, власне, і постав Майдан.

Читайте також: Суди, санкції та блокада

Чи існує альтернатива адмінресурсові, коли бракує підтримки в парламенті та уряді? Так, це те саме громадянське суспільство, про яке люблять говорити політики з високих трибун. Не вуличні активісти, які вміють зробити так, щоб їх почули на Банковій, часто при цьому порушуючи закон, а ті, хто менш схильний до прямої дії і має натомість належний досвід, освіту, напрацьовані ідеї. Вони не так голосно кричать, у них інші методи, тож їх і не чують. Ба більше, нерідко намагаються підмінити організаціями, які є громадськими лише за назвою, — різними кишеньковими ветеранськими збіговиськами, відгалуженнями радянських (за своєю сутністю) профспілок, штучно створеними для лобіювання інтересів окремих політиків чи олігархів. Узяти до прикладу Національну раду реформ, що могла б бути місцем зустрічі й майданчиком для діалогу між виконавчою владою та громадянським суспільством. Востаннє вона збиралася торік у жовтні. Чи можна вважати той час початком згортання реформ? Не хотілося б. Можливо, активність вулиці, з якою доводиться рахуватися, змусить президента швидше збагнути, що в разі активнішого діалогу з громадянським суспільством і більш рішучого запровадження змін в усіх сферах життя запит на радикальні дії в українців почне зменшуватися.

Новини RedTram

Loading...