Володимир Панченко

«Рим», а не «Еллада»!

9 Лютого 2017
Коли редактор знаменитого паризького журналу Ku­ltura Єжи Ґедройць запитав у професора Юрія Шевельова, кого він порекомендував би до кола авторів спеціального — українського — номера журналу, Шевельов назвав ім’я поета Євгена Маланюка та художника Якова Гніздовського.

«Маланюк — це гарантія загальнокультурного рівня», — написав професор Шевельов Єжи Ґедройцю із Кембриджа в Париж.

Було це в серпні 1953 року.

Інтелектуал ліберального закрою Юрій Шевельов, як бачимо, шанував таланти Євгена Маланюка, інтелектуала націоналістичного закрою.

Вони обидва краще за багатьох знали, як важливо для українців тримати планку «загальнокультурного рівня» високо — так, щоб ніхто не мав підстав для єхидних насмішок: ну що ви хочете, «хахли» — то провінція…

І це перше, що варто пам’ятати, думаючи про Євгена Маланюка: українське не має права бути неякісним. Історичні обставини, як і раніше, не дозволяють нам працювати упівсили чи упівталанту.
А друге: Євген Маланюк узяв на себе тяжку (може, навіть невдячну) роль українського Фройда.

Його молодість була вбрана у військові строї. Біль національної поразки був для нього, як і для тисяч ровесників, історичною травмою. Причини того, що сталося, Маланюк убачав у малоросійстві, а малоросійство — це рабська кров, пораженство, принизливе почуття меншовартості.

Не треба думати, що ідеалом і мрією Маланюка була «степова Еллада». Ні, він тужив за «Римом», а не за «Елладою», себто за Україною militans, сильною і самодостатньою державою. Його улюбленим київським князем був Свято­слав Завойовник. Юнаки, які боронили Україну під Крутами, пробудили в ньому віру в те, що настає час народин нового українця.

Маланюк тужив за «Римом», а не за «Елладою», себто за Україною militans, сильною і самодостатньою державою. Його улюбленим київським князем був Свято­слав Завойовник

Власне, то й була надмета Маланюкового покоління: випекти з української душі Малоросію, аби натомість у ній, оновленій, поселилась Україна.

І третє: у таборі для інтернованих вояків Євген Маланюк написав слова, які й для нас мали б стати одкровенням: «Ми боремося з московською нацією». Не з більшовиками, а з московською нацією! Адже більшовизм, який прийшов на українські землі з прапором інтернаціоналізму і світової революції, насправді виявився «червоною імперією», «русским миром», нічим не кращим за «русский мир» білого кольору!

Наступні десятиліття тільки підтвердили цей висновок Маланюка і тих, хто, як і він, пройшов крізь вогонь української революції…

Історія любить повторюватися. 100 років тому радянська Росія вже вела з Україною «гібридну війну». Вона інспірувала конфлікт усередині УНР, створювала в Харкові маріонеткове «советское правительство», надавала йому військову «допомогу» (яка насправді була збройною інтервенцією), для прикриття використовувала 23-річного Юрія Коцюбинського, озброювала партизанів-щорсівців, перетворюючи їх на регулярне військо… І при цьому заявляла: «Это они сами между собой воюют, это у них гражданская война»...

Читайте також: "Репортери без кордонів" опублікували новий список "ворогів преси"

Росії і справді багато чого вдавалося робити українськими руками. Адже серед українських революціонерів (Микола Скрипник, Олександр Шумський, Василь Блакитний, Микола Хвильовий і тисячі інших) дуже поширена була ілюзія: ми побудуємо соціалістичну самостійну Україну під російським патронатом, разом із російською демократією. Це вже згодом вони зрозуміли, що російська демократія закінчується на українському питанні (та й чи можлива вона в принципі?). Проте було пізно: УСРР «потонула» в «русском море» (чи в більшовицькому морі, що одне й те саме), а мрійників-українців, які жили ілюзіями, постріляли.

Усе повторюється: ми знову боремося з московською нацією. Навіть не з путінською Росією, а з московською нацією. Бо непутінської Росії майже не існує. Бо 86% росіян, які підтримують Путіна, — це наш ворог.
Паралелі очевидні:
• Німецька нація відповідальна за свого Гітлера.
• Совєтський народ відповідальний за свого Сталіна.
• Сучасна Росія відповідальна за свого Путіна.

Євген Маланюк, отож, мав рацію…

Тому єдиний наш шлях — ставати сильними, дуже сильними, дуже успішними, дуже переконливими. Іншого не дано… Це тяжкий, проте й дуже гідний виклик для української нації, для всіх нас, на своїй землі сущих…

Новини RedTram

Loading...