Роман Малко

Де наші?

19 Січня 2017
У 2017 рік Україна входить у своєму звичному стані перманентної політичної кризи. Щоправда, у дещо модифікованому та видозміненому варіанті, але від того не менш безнадійному. До всього ще й навдивовижу чітко проявилася криза партійного будівництва. Раптом з’ясувалося, що партій в Україні фактично не існує. І це при тому, що Департаментом державної реєстрації цього добра зареєстровано аж 350 одиниць.

Утім, більшість зі списку зовсім не партії, а такі собі товариства «подєльніков», зліплені в найкращому разі під єдиного лідера чи в інтересах окремих фінансово олігархічних груп, що аж ніяк не можуть похизуватися наявністю ідеології, а часто навіть не мають більш-менш зрозумілої програми й існують лише для того, щоб задовольняти політичні або владні амбіції своїх господарів. Безумовно, всі ті проекти напхані потрібними і корисними персонажами, але навіть завдяки цьому зовсім не здатні бути рушіями сякого-такого поступу й моторчиками змін у країні. Адже щоб щось змінювати, треба принаймні розуміти, що саме і з якою метою. Якщо ж мета ховається в кишенях власників, то це не мета. Довший час усім цим утворенням вдавалося триматися на плаву, часто за інерцією, але нині, схоже, нарешті настав той самий момент, коли їхнє місце муситимуть посісти зовсім інші проекти. Принаймні усвідомлення необхідності цього в суспільстві нібито з’явилося. Відверто кажучи, електорат перебуває в обломі й апатії. Старі гравці його вже не задовольняють, але до творення нових він усе ще байдужий і не готовий сприяти їх народженню та зростанню.

Врешті, це для українців типово. Прагнучи заміни набридливої комуно-олігархічної політичної системи на нормальну, характерну для більшості демократичних цивілізованих країн, вони готові стояти на смерть на Майдані, але традиційно не готові доводити почату справу до логічного закінчення. Вдовольнившись поваленням найодіознішого «привида з минулого», що аж ніяк не зачепило системи загалом, подальшу почесну місію змінювати країну вони знову доручили людям, які вміють робити це «професійно» — людям від влади, трохи перефарбованим, але не чужим системі. Результат відомий. І нині його плоди можна з насолодою пожинати.

Читайте також: Міграція та мімікрія. Як і ким наповнюються партії на Донеччині

Чи могло бути інакше? Очевидно. Як мінімум позачергові вибори до парламенту за новим законом із допуском до участі всіх наявних політичних і громадських груп, сформованих Майданом, дали б цілком новий результат. Стовідсотково змінилася б якість української політики і весь владний сегмент був би хоч трохи розбавлений адекватною й активною молодою кров’ю, здатною нести в собі здорові лейкоцити для знищення старих бацил. Але не склалося. Привид війни, відсутність справжньої еліти, брак адекватного розуміння ситуації, невміння приймати швидкі рішення, неготовність, страх, врешті, багато чого ще не дали змоги здійснити радикальний очисний ривок у майбутнє. Наразі всі подальші події довели, що цей сценарій міг би стати чи не найменш болючим і найбільш результативним з усіх можливих на сьогодні, бо країна справді була готова до цього. Та й не тільки країна. Партнери, вороги, недруги — всі чекали саме такого розвитку подій, але потяг поїхав.

модель влади, яку ми нині маємо і від якої страждаємо вже чверть століття, — це не що інше, як модернізований різновид успадкованої із совка сталінсько-брєжнєвської машини, залишеної без суттєвих змін

Навіщо про це писати сьогодні? Бо помилки варто аналізувати. На жаль, цивілізаційний поступ не завжди єдино правильний варіант розвитку країни, ураженої вірусом тоталітаризму та рабства. Понад те, модель влади, яку ми нині маємо і від якої страждаємо вже чверть століття, — це не що інше, як модернізований різновид успадкованої із совка сталінсько-брєжнєвської машини, залишеної фактично без суттєвих змін. У часи здобуття Україною незалежності тодішня система не була знищена, не було усунуто від влади її менеджерів. Влада так і залишилася в руках вузької групи людей, яка, відчувши вітер перемін, зуміла пристосуватися та використати ті зміни на свою користь. Минуло 25 років, але чи багато нових людей, ніяк не пов’язаних зі старою партійною та совєцькою елітою, з КГБ, з олігархічними бізнес-кланами, витвореними цією ж елітою, потрапило у вищі ешелони влади? Одиниці. Тяглість совєцької влади залишається і в незалежній Україні, хоч як прикро це визнавати. І не важливо, під якими політичними брендами ті люди проникають на свої посади, до грошових краників чи елітарних корит. Їм байдуже, бути членами КПРС, НДП, СДПУ, ПР чи БПП (постійна партійна міграція — закономірність), адже йдеться не про партії, а про владу як таку. Основний інтерес становлять саме влада і примноження всіх преференцій, які вона дає для розвитку та збереження бізнесу. Іноді, звісно, у декого з тих хлопців власні інтереси збігаються з інтересами країни, як це було на Майдані, створюючи ілюзію їхнього патріотизму. Але цей патріотизм ситуативний, Україна для них є предметом бізнесу і тільки. Тому, коли все закінчується, знову вмикається звичний режим паразитування. Звідси й АТО, коли можна вести комерцію з ворогом, а не війна, і контрабанда, яка кришується із золотоверхого Києва, і млява боротьба з корупцією, і таке саме мляве реформування судів та поліції, і провалена люстрація, і знищення добровольчих формацій, що становлять загрозу, et cetera, et cetera. У тих хлопців є одна партія — партія влади, продовжувачка «дєла» Лєніна, Сталіна, Брєжнєва… І повторюся: байдуже, як вона називається.

Іноді здається, що вплинути на політичні процеси в цій країні нереально. Тим паче коли вони безпосередньо випливають із глобальних сценаріїв, виписаних невідомо ким і не знати в яких кабінетах. Такий собі інший вимір, доступ до якого мають лише обрані. Але це не зовсім так. Звісно, у консервації наявного стану є багато зацікавлених, і вони роблять усе, щоб його зберегти надовго. В Україні за більш як два десятиліття так і не відбулося нормального партійного будівництва, не ухвалено ані людського закону про партії, ані закону про вибори, завдяки участі в яких ті партії могли потрапити до влади. Все це робилося свідомо, і традиційний спосіб ведення справ через рєшалово відіграє тут не останню роль. Але промінчики надії все ж таки є. Ніша чи, якщо хочете, квота для нечисленних представників від суспільства, яка так чи інакше існувала завжди й заповнювалася завдяки сяким-таким демократичним прогалинам, нині суттєво розширилася. Майдан, піднявши планку значущості суспільства, зумів ще й пропхати у святая святих свою хоч і нечисленну, але армію носіїв нових цінностей. Яка якість тих носіїв — це вже інше питання, але вони є. Звісно, сподіватися на їхню спроможність, будучи в меншості, до великих та швидких змін — це ілюзія. Їхньої сили вистачить хіба що попсувати нерви головним гравцям, хоча й це їм непогано вдається.

Читайте також: У токсичному середовищі

Щоб розібратися детальніше, що таке проукраїнський (ідеться саме про нього), а не олігархічний чи неосовєцький табір у політиці, який гіпотетично міг би стати основою для переформатування нинішньої системи, варто для початку поставити собі один відповідний маркер, на який можна спертися. Бути українською партією, діяти в межах українського законодавства, визнаючи українську державність, для цього недостатньо. До війни було достатньо. А тепер ні. Є частина людей, які визнають державу як таку, але бачать її як щось аморфне та розмите: умовне ліберальне суспільство без історичного фундаменту, або другу Росію без Путіна, або як табула раса, призначену для експериментів. Це люди-попутчики. Їм байдуже, де жити і які цінності сповідувати. Все залежить тільки від отриманого рівня комфорту й можливості почуватися ситим, взутим і щасливим. У такій площині всі без винятку олігархи включно з Януковичем і навіть чимала частина терористів із ОРДіЛО могли б вважатися справжніми державниками, але державник — трохи інша категорія. Тут ідеться насамперед про тих, хто ідентифікує себе з Україною, бачить себе частиною української спільноти, що має власну історію, культуру, мову й потім реалізує все це відповідно в суверенній внутрішній та зовнішній політиці. Не тільки декларує, а й стоїть на українських позиціях.

Що з цього нині ми маємо на політичній шахівниці? Якщо бути романтиком, то до проукраїнських сил можна було б зарахувати майже всі політичні групи, що існують у Верховній Раді, наприклад, окрім Опозиційного блоку. Якщо ж прагматично, то шукати варто насамперед серед основних гравців, які два роки тому спромоглися на створення парламентської більшості. Йдеться про БПП, НФ, «Самопоміч» і частину позафракційних. Звісно, це дуже умовний поділ, адже середовище жодної з названих політсил не є однорідним, а тому потребує детальнішого розгляду.

мусимо констатувати, що справжніх державників в українському парламенті таки критично мало. І це на тлі соціологічних зрізів, які фіксують помітне розчарування суспільства взагалі будь-якою політикою

БПП як партія влади сконцентрував у собі переважно доволі незначний державницький елемент. Саме тут зосереджені найперше всі ці «вічні» політики та чиновники, які тягнуть свій політичний родовід ще з часів померлого соціалізму, делегати чи не від усіх олігархів і впливових кланів, а також нові перспективні ділки. Якимось дивом затесалися туди й цілком адекватні та проукраїнські елементи, але їх меншість. Для партії влади це природно. Вже сам її статус багато що обіцяє та гарантує. Хоча БПП і поділений на умовні групи, які нібито й мали б конкурувати між собою, будучи кожна носієм своїх особливих цінностей, насправді це не так. Поділ на групи впливу — це лише поділ за інтересами й можливість отримання доступу до ресурсів чи тіла патрона. Належність чи то до групи Кононенка, найвідданішого соратника президента, чи до групи Березенка, племінника ще одного бригадира в БПП — колишнього комсомольця Матвієнка, чи до групи любого друга Ющенка Третьякова аж ніяк не вказує на проукраїнську позицію нардепів. Усе це бізнес-групи або товариства старих політичних вовків, що прийшли в парламент вирішувати свої справи. Дещо інша ситуація в групі колишнього УДАРу, яка після злиття партії виявилася неприкаяною й опинилася поза внутрішньопартійними процесами. Тут доволі барвисто й можна зустріти кого завгодно, навіть тих, що треба. Те саме стосується умовної групи Гончаренка, де прописалися «найскладніші» в політичному сенсі нардепи, активісти та медійники. Ну й зовсім окрему секту становлять так звані єврооптимісти, яких важко назвати проукраїнськими силами на відміну від двох попередніх.

Що ж стосується «Народного фронту», тут усе зрозуміліше. Уже сам спосіб формування цієї політсили передбачав участь у ній доволі численного представництва активістів Майдану та комбатантів. І хоча розпорошені вони також по умовних групах впливу: Яценюка, Мартиненка, Турчинова, Авакова, Парубія, але все ж становлять помітний кістяк на тлі менш численних бізнес-заробітчан. На відміну від БПП «Народний фронт» демонструє більш виражені спектри: правий і центральний. Тут присутній значний патріотичний український елемент. Природно, фракція дисциплінованіша, її дії чіткіше артикульовані, ніж у фракції президента. Пояснити це доволі просто, і висновки, які напрошуються під час порівняння, якраз не на користь партії влади, що змушена балансувати й не може собі дозволити ступити правіше чи лівіше.  

Читайте також: Децентралізація на Донбасі: як об'єднуються громади

«Самопоміч» загалом стоїть на проукраїнських позиціях і є однією з небагатьох у вітчизняній політиці, що варта називатися партією в хорошому розумінні цього слова. З приводу ідеології до «Самопомочі» є питання, вона як мінімум чітко не сформульована, але то радше данина моді. Звичайно, ця політсила теж доволі строката, що було закладено ще під час формування виборчого списку, тільки строкатість не така критична, як, скажімо, у тому самому БПП. У фракції чітко формалізованих груп наразі немає, але так чи інакше вони існують, як мінімум у форматі політики, бізнесмени і радикали. У будь якому разі ця формальність не має суттєвого значення, коли йдеться загалом про позицію політсили, що намагається, часом навіть собі на шкоду, твердо дотримувати задекларованих принципів.

Звісно, є окремі проукраїнські елементи, які можна зарахувати до проукраїнського табору в політиці у деяких інших фракціях. Фрагментарно вони присутні і в РПЛ, і в «Батьківщині», і серед позафракційних. Серед останніх варто виокремити кількох представників ВО «Свобода», що не пройшла цього разу до парламенту, а також лідерів двох нових політсил: «Національного корпусу» Андрія Білецького і ДІЯ Дмитра Яроша, які в найближчому майбутньому мають шанс стати помітним явищем в українській політиці, поповнивши своїми багнетами проукраїнський політичний табір.

Втім, це буде згодом. А наразі мусимо констатувати, що справжніх державників в українському парламенті таки критично мало. І це на тлі соціологічних зрізів, які фіксують помітне розчарування суспільства взагалі будь-якою політикою, що вельми погано. Адже оновлення політичного класу й зміни системи неможливі без його активної участі. Так, 2017 рік не буде легшим. Так, українські реалії не надто зміняться, немає ані передумов, ані рушійних сил. Жодних ривків сподіватися не варто, бродіння та вальсування триватимуть і реванш усе ще можливий. Але йти вперед обов’язково треба. Доручати свою долю зграйці лихварів чи пройдисвітів — це самогубство. А до справжньої перемоги залишилося не так уже й багато. Головна перемога здобута: українці як політична нація нарешті відбулися.

Новини RedTram

Loading...