Єлизавета Гончарова

А якщо їх лишилось там так мало?

12 Грудня 2016
В Youtube з’явилися записи, на яких можна побачити реакцію мешканців Криму, коли в приміщенні раптово починає грати Гімн України.

Під цими роликами підписано, що хакери зламали сервер спостереження та за системою внутрішнього сповіщення почали транслювання. Офісні менеджери, продавці, лікарі, вчителі реагували по -різному: хтось дивувався, хтось навіть радів, були ті, що робили вигляд, що нічого не чують, а хтось з острахом озирався та вибігав з приміщення. Дивилась майже автоматично – ну що такого може вразити в цьому випадку? Не впевнена, що реакція людей в будь-якому містечку чи селищі вільної України була б інша. Чи хтось реально думає, що усі продавчині вмить кинули б лузати насіння та поклали б руку на серце, почавши співати? Але одне відео зачепило. Бо на ньому була дитина, в серці якої жодні «вєжлівиє чоловєчки» не змогли вбити гідність та любов до Неї…

Звичайний клас в кримському містечку. Несподівано починає грати гімн, діти як діти, починають гомоніти, перемовляючи один до одного. Вчителька ніяковіє та намагається втримати дисципліну. Але один хлопчик показує всім: тихіше, не смійтесь, не гомонить! А потім починає терти очі. Він не може стримувати сліз, бо звучить гімн його країни, розлуку з якою від гостро відчуває саме зараз – коли навкруги усі її паплюжать та зневажають. Якісь активні дівчата тягнуть руку вгору, тицяють пальцями на хлопця, що плаче. «Нащадки КUБ-стів», - пишуть у коментарях глядачі.

в окупації лишилися люди, що чекають на повернення України

«Вони просто діти, політика ні до чого», - відповідають інші. Хтось переймається долею дитини, батьків якої тепер, звичайно, потягнуть на допити. Деякі намагаються зрозуміти, що саме так вразило хлопчика, коли зазвучало «Ще не вмерла в Україні…»: спогади, надія, сімейні переконання, які не можна показувати… Багато пишуть, що це фейк – просто  відео якогось уроку змонтували зі звучання гімну та до патріотизму це немає жодного відношення. Навіть якщо праві усі – відео змонтовано, це просто діти, що хлопчина заплакав з якихсь своїх причин та й зовсім нема про що говорити, я вважаю, що є…

Це навіть не питання, це ствердження -  в окупації лишилися люди, що чекають на повернення України.Ось такі – що плачуть, коли чують звернення українською мовою, що змушені ховатися за псевдо в соцмережах, замість прізвищ вказуючи «Українка» чи «Патріот», добу їхати через блокпости, щоб опинитися на концерті «Океану Ельзи». Знаю точно – багато, бо лишатися на окупованій території можна з різних причин: літні родичі, тотальне безгрошів’я, навіть бажання доказати, що вони на своїй землі та не будуть тікати. Один мій знайомий сказав: «Коли в мій Донецьк зайдуть українські танки, треба ж буде, щоб хтось їх там зустрічав!». Пару днів тому розмовляла з комбатом одного з підрозділів, що тримають оборону на Донецькому напрямку. Там, де до ворогів не кілометри, а метри. Воює третій рік, бачив на свої очі усі найгарячіші точки цієї війни. Він з Дніпропетровщини, а батьки його дружини живуть на окупованій території. Він та їхній син – служать в ЗСУ. Розказує про тих, кого вони ніколи не бачили: «Якщо б не ті «очі» наших таємних помічників, тримати оборону було б важче». Партизанський рух, що б не казали скептики, на Донбасі дуже потужний. Чи для того, щоб в це повірили диванні експерти, треба виложити фото в Однокласники?

Читайте також: Телевежа у голові

Та чи потрібно відвойовувати території, саме заради такого хлопчика, якщо там, може, як в класі,15 байдужих дітей, 2 стукача і один патріот?Впевнена – так: міжнародними санкціями, економічними важелями, бойовими діями, за ситуацією. Але обов’язково повертати, навіть коли байдужих та відвертих зрадників в рази більше. Не треба лічити кількість, перераховувати, багато чи не дуже, треба просто захищати свою країну. Тому що інакше ми станемо зрадниками. Бо нам буде байдуже, чому плаче якийсь хлопчик…