Єлизавета Гончарова

Капуста- герой

11 Листопада 2016
На ринку Бахмута, незважаючи на перші морози, багато овочів: м’ясисті яскраві перці, тугесенька капуста, товстенькі, мов сповиті немовлята, баклажани. Ціни, як і продавчині, посміхаються. Набираючи купу на десять гривень, стає навіть шкода: стільки праці, а так дешево! Ті, хто приїздить в Бахмут з окупованих територій, беруть теж, бо в них таких цін ані в рублях, ані в гривнах немає.

Але багато не візьмеш: через КПВВ пропустять продуктів не більше 50 кило на людину, а ще треба м’яса та молочних виробів купити. Бо з останнім зовсім жах: м'ясо коштує, як заморський делікатес, а пити російський кефір відмовляються навіть запеклі ідеологічні адепти «руського миру».

Овочі в нас на ринку традиційно турецькі. Але що ви, жодного імпорту! Тільки наше, з Бахмутського району. Бо на прифронтових теренах існує велике село турків-месхетинців, які за десятки років стали майже монополістами у справі вирощування овочів.

  • Це ж васюківські перці?
  • А що, їх можна сплутати з чимось?

Для місцевихвасюківські овочі – це тренд. Гості міста зазвичай видають себе питаннями – звідки привезли товар?Розкладаючи баклажани на прилавку, поважний чоловік з натрудженими руками відрізає з відчутним акцентом приїжджій бабусі:

  • Місцеві ми. Українці.

А історія появи турків в селах Донбасу вже стала майже класичною східною легендою, яку розповідають неспішно за чашкою гарячого чаю. Як поїхали у 90-х старі чоловіки шукати, де сховати своїх жінок та дітей від страшного лиха – міжетнічної різанини. Це було не перше їх переселення: до цього сталінська машина вже перемолола судьби тисяч турок, відправивши їх у заслання в Узбекистан.

  • На вокзалі в Самарканді вони розговорилися з чоловіком, що був родом з Донбасу. Той пообіцяв познайомити з керівником району, щоб знайти місто для біженців. Після дзвінків головам колгоспів, знайшлися вісім хат у Васюківці. Так і вирішили, що прихистять декілька родини, - розповідає зазвичай гостям села початок тієї легенди теперішній голова Васюківки пан Юрій. 

Але хто ж знав, що декілька турецьких родин – це пів потяга! Перші декілька років усі майже три сотні так і жили в тихвісьмох хатах, потім почали розбудовувати, а головне – знайшли свою справу. Так у Бахмутському районі на тлі вмирання колгоспів народився овочевий турецький бізнес. Переселенці ніяк не могли второпати, чого це місцеві їздять за овочами в місто, коли навколо така земля пропадає!Вже кілька років пану Юрію, як голові турецької громади в Бахмутському районі, заздрять колеги з інших сіл: школа та дитсадок завжди з дітьми, будівництво – повним ходом, а головне – ніхто не п’є. Васюківкастала рекордсменом з народжуваності, і я не знаю, що там з слоганом «Україна для українців», але було важко стримувати своє зворушення, колималі турченята читали вірші та співали в україномовному дитсадочку. Ні, це не про ідилічну картину, це, скоріш, про багату на культурні «родзинки» та толерантну нашу країну…

Читайте також: Велика залежність: будьонівка й віночок

Але війна, від якої  ховали свої родини аксакали, знайшла їх знов. УВасюківцізнов побачили біженців: до рідних приїхали турки-месхетинці, наприклад, з села Комуна, яке залишилося на «тій» території. І війна так близько підібралась до їх хат та полів, що це стало нестерпно страшно: чи не чекатиме їх, таких неправославних та зовсім без «скрєпів», страшна смерть, як тоді, в лихі 90-х?...

І вони зважилися на чергове переселення. Для когось друге, а для когось навіть третє за життя. Але можна сказати і по-іншому, на повернення до батьківщини предків, як казали тоді, коли розпочалась евакуація турок-месхетинців Донбасу до Туреччини. Президент Ердоган запропонував програму переселення, при якій біженцям забезпечувалось оформлення документів, переліт, житло і навіть робота. Здавалось би, митарства народу без коріння скінчилися. Майже усі турки з Васюківки зібрались в дорогу: біля села стояла артилерія, кожного дня десь грохотили вибухи, чим та як зачепить їх ця війна, не знав ніхто. Скоріше – летіти, тікати, з малими у візках та старими, закутаними в теплішалики…

  • Сільрада вже почала шукати покупців на добротні будинки – не може ж село стояти порожнім… Чекаємо на переселенців з інших районів, де війна ще ближча. Але, чесно сказати, ми розгублені. Бо це ж наші люди, ми – єдина громада, - пан Юрій Мороз позіхавтоді з жалем.

Але навесні вони несподівано почали повертатися. Спочатку чоловіки, мовчки дістаючи своє сільськогосподарське приладдя і виходячи на поля. Потім підтягнулися і жінки.На будинках зникли надписи: «Продається». Вони знизували плечима, казали про своє просто, не вдаючись до довгострокового планування:

  • Так посівна ж, як це чого повернулися? Її ж не можна пропустити, бо як далі жити?

Розпродавши овочі, літній чоловік зголошується на невеличке інтерв’ю’ю. Але прохає не називати його ім’я – про те, що він розказує, чоловіки зазвичай не кажуть. 

Читайте також: Із гетто на північ

  • Нам дали квартири в однакових домах. Ціла вулиця однакових домів- уявляєте? Наші жінки пішли в магазин, а назад повернутися не можуть – бо не розрізняються ці дома. Робота була на бетонному заводі… Ви ж бачите, ми від праці не біжимо. Але то ж з живою рослиною, яку я, як рідну дитину, пестив на полях, підбирав сорти та добрива… А тут – сірий мертвий завод… Важко було. Потім знайшлася робота прибиральника вулиць, до турецької пенсії мені ще працювати та працювати, хоча тут я вже офіційно був пенсіонером. Одного разу якийсь хлопчисько накричав на мене: «Старий, чого сидиш, ти приїхав сюди, щоб працювати, а не сидіти! Я за тебе не буду цю купу збирати!». І так мені гірко стало: я тут – депутат місцевої ради, поважна людина, до мене радитись йдуть. Не буду я там ніколи своїм, ми – чужинці, не зовсім турки. Може, молодь і налаштує там своє життя, а я не хочу- я вже тут звик, я тут вже коріння пустив…

Я розповідаю історію про повернення турків американському колезі, якому проводжу імпровізовану екскурсію по бахмутському ринку. Він захоплено фотографує великі сітки з естетично досконалою капустою.

  • О, капуста- герой! – каже він, посміхаючись та маючи на увазі щось своє. А мені здається, що це, дійсно, правда – бо ця капуста стала для цих невтомних трудівників тим корінням, якого так не вистачало декільком поколінням. Так, ще не дуже міцним корінням, але може ж, земля родюча…

 

Новини RedTram

Loading...