Єлизавета Гончарова

Не потрібен нам берег турецький...

29 Вересня 2016
Похолодало й на Донбасі. Нарешті спекотне степове літо, яке нещадно обпікало солдатів в окопах і переселенців у чергах на блокпостах, поступилося місцем зливам. Не дуже вдала заміна, треба сказати, але що вдієш: природа — це, здається, єдиний закон, який, на щастя, у нас ніяк не виходить повернути в зручний для себе бік. Але шкода, коли разом із літнім теплом іде в минуле сезон відпусток. Ну хіба що лишилося щось ледь оксамитове...

Моя відпустка була наповнена пахощами львівських кав’ярень та шурхотом сторінок нових книжок, блиском Дніпра з київських пагорбів, яскравими фарбами палаючого в останніх променях донецького степу. Багато моїх знайомих дивувалося: «Як можна відпочити, коли весь час у потягах та в чужих містах? Краще посиділа б удома!». І осуд у погляді, який пам’ятаю з дитинства: таким, як ти, мабуть, немає на що гроші й час витрачати…

«Нічого собі, дивись, а тут немає териконів. Уявляєш, наш Донбас, а териконів не видно!» — пенсіонер із великою дорожньою валізою на колінах тицяє пальцем у брудне вікно маршрутки, яка мчить трасою між Костянтинівкою і Бахмутом. Він і його сусід починають вдивлятися, намагаючись зрозуміти, чи не прогледіли вони де звичні гори, порослі зеленню.

Дивно, думаю, від шахтних териконів до степової рівнини лише два-три десятки кілометрів, а мужикам більш як півстоліття, невже ніколи тут не були? З розмов розумію, що таки справді не були. І не тільки тут.

Ненавиджу упередженість та міфи, але вимушена констатувати: мешканці Донбасу дуже прив’язані до своєї землі. Аж до того, що корінням вростають, чи то не бажаючи, чи то боячись відірватися навіть для подорожі. Одна моя нова знайома з числа тих, хто вимушено покинув свій будинок, якось сказала, що єдиною подорожжю в її житті була поїздка в підлітковому віці у санаторій для сколіозників кудись під Маріуполь. Решта часу — робота, будинок і «відпочинок» на городі. І коли вона потрапила в маленьке містечко Бахмут, воно здалося їй величезним і казковим. «Тут жити якось святково!» — казала, показуючи своєму синові дитячі майданчики й парки як якусь дивину. Коли краматорський Фонд розвитку громади організував для переселенців тур містами України, щоб вони побачили варіанти можливого працевлаштування та переселення, виявилося, що з усієї групи тільки кілька людей коли-небудь покидали межі області, а половина далі від передмістя ніколи не їздила. І таких, особливо серед людей середнього й старшого віку, багато.

Мені здається, я добре розумію, чому багатьох на Донбасі щиро здивував протест народу в Києві через відмову від європейського вектора. Приблизно так, як здивували пологі поля замість звичних териконів двох пенсіонерів-шахтарів. Щоб укласти у своїй голові всю колізію, доводилося шукати прості пояснення, не вдаючись в економічні обґрунтування. «Ти ба, у Європу вони без віз захотіли! Воно нам треба?» — гнівно висловлювалися незадоволені всім бабусі біля під’їздів чи чоловіки біля пивбарів. Загроза не отримати безвізовий режим багатьом бачилася як довічна заборона польотів на Місяць, наприклад. І навіть не тому, що люди тут бідні, бо ж зарплати тут ніколи не були найнижчими в країні. Просто така цінність, як свобода пересування і право на пізнання світу, у системі пріоритетів звичайного жителя Донбасу, на жаль, десь на передостанньому місці. Чи то так диктує генетична пам’ять, міцно триматися землі, не бажаючи навіть знати про інші краї та красоти? Бо предки багатьох із тих, хто зараз мешкає в наших містах і селах, чи то колись були переселені в будинки померлих від голоду місцевих, чи то знайшли тут першу малу батьківщину, тікаючи від жебрацтва. І навіть ті, хто живе тут давно, підсвідомо відчувають страх: а якщо, поки їх не буде, дім займуть чужинці? Чи ще не оформилася ця традиція в більшої частини населення: подорожувати, вчитися, дізнаватися з різноманітними проявами культури навіть в Україні, не кажучи вже про поїздки в інші країни. Точніше, цій потребі свідомо не давали сформуватися, десятиліттями культивуючи в промислових і шахтарських містах та селищах образ трудівника, якому відпочивати ніколи та й якось соромно. Тому більшість так охоче повелася на всілякі побрехеньки про агресивних і ледачих «западенців», адже вони ніколи не були в Карпатах або у Львові, не відчули гостинності господарів, не випили з ними келих вина, розмовляючи про життя.

Навесні 2014 року, коли в наших містах вже щосили шуміли «російські марші», з’явилося багато ініціатив, які намагаються наспіх «зшити» суспільство, що розповзалося по швах. Поїхали групи зі сходу на захід, із заходу на схід. Летіли мери й музиканти, діти і їхні вчительки, на камери обласних каналів знімали урочисте поїдання короваїв і братання футбольних фанатів. «Красиво, але пізно», — висловилася одна з учасниць тих акцій, яка потім дуже активно підтримувала нові «республіки». Екстрене єднання її тоді не переконало. Але все це російське біснування оголило не тільки результат політичних ігор, а й відсутність якісної державної програми з розвитку внутрішнього туризму. Здавалося б, дрібниця: за весь час незалежності так і не з’явилося зручного розкладу швидкісних поїздів, які з’єднували б різні кінці країни. Де дешеві внутрішні авіарейси, рекламні компанії, що агітують до відпочинку активного й цікавого? Насправді про Донбас мешканці решти України знали ще менше, ніж донецькі про Закарпаття. Багатьом довелося дізнатися одне про одного за сумних обставин: одним за цю невідому землю випало боротися зі зброєю в руках, іншим, рятуючи від війни своїх дітей, довірятися людям із далеких міст і сіл.

Дивіться також: Розмінування Донбасу. З річки Айдар вилучено небезпечні боєприпаси

«Розумієте, все можна пояснити по-різному. Ось, наприклад, тут у всіх високі паркани. А в нас низенькі. Хтось скаже: донецькі потайливі, а «западенці» щирі. А хтось, навпаки, побачить у цьому скромність жителів Донбасу, які не бажають виставляти напоказ своє матеріальне становище, і схильність до хвастощів жителів західної частини країни — всі сусіди повинні бачити, який файний квітник виростила господиня! І щоб нами не маніпулювали, показуючи «один бік паркана», потрібно все бачити й відчувати особисто. Потрібно їздити одне до одного в гості, потрібно разом їздити хоч до Туреччини, хоч в Африку. Щоб зрозуміти, що наша Україна найкраща!» — так мені колись сказав Василь із позивним Гуцул, запрошуючи в гості до свого карпатського села, коли ми з дітлахами з бахмутської школи принесли в госпіталь малюнки й печиво для поранених .

«Ось закінчиться війна, тоді й поговоримо про туризм», — заперечить багато хто. А мені здається, що це ще один шанс вижити нам, ще один «оксамитовий» шанс… Але зараз із нашої «резервації» ходять лише три-чотири поїзди, якість яких найчастіше «не шкода, якщо розбомблять». І поодинокі автобуси пристойного класу, та й то тільки до столиці. Дістатися до Львова, Чернігова чи Івано-Франківська швидше ніж за півтори доби неможливо. Зате всілякі пскови та воронежі на відстані витягнутої руки, ціна питання — 500 грн, а величезними оголошеннями-рекламами рясніють навіть найменші селища прифронтового Донбасу. Щоб навіть не думалось, який нам берег ближчий і рідніший?..

 

 

Новини RedTram

Loading...