Роман Малко

Як із цим жити?

21 Квітня 2016
У православну Квітну неділю у всіх католицьких храмах Європи збиратимуть гроші для допомоги українцям, постраждалим від війни на Донбасі.

Ініціатором цієї безпрецедентної акції став Папа Франциск, який закликав своїх вірних приєднатися до неї «щедрими пожертвами». «Цей жест милосердної любові, крім полегшення матеріальних страждань, має на меті висловити мою особисту та всієї Церкви близькість і солідарність». Якщо ми всі діти Божі, то всі є братами й відповідальні за те, що відбувається у світі. А що перед кордонами не зупиняються ні хвороби, ні екологічні загрози, то Чорнобиль є найкращим прикладом цього.

Дедалі частіше лунають голоси про необхідність створення для України власного плану Маршалла. Занурена у свої клопоти Європа починає усвідомлювати, що відбувається. Причин чимало. Як внутрішньоєвропейських, так і суто українських. Не виключено, що й хвиля мігрантів з Азії теж внесла посильну лепту в прозріння. Але головне, чому розуміння масштабу трагедії, яка розгортається в серці Європи, прийшло із запізненням, все ж банальна відсутність картинки. Картинка відсутня. Світ не побачив вражаючих кадрів, від яких міг вжахнутися: десятків тисяч утікачів, що живуть у наметових мегаполісах, стоять у чергах за їжею та одягом, жебрають на вулицях, тиснуться в нетрях чи масово тікають через кордон до благословенної Європи. Всього того не було. А якщо так, якщо в новинах цього не показують, то уявити існування наймасштабнішої за півстоліття кризи в Європі неможливо. Тим паче що й своїх проблем у всіх куточках світу не бракує, а біженцями, на жаль, нині нікого не здивуєш, особливо Європу.

Велике переселення ХХІ століття стало викликом для всіх: багатих, бідних, ситих, голодних, захищених високими соціальними стандартами й геть беззахисних, без жодних належних паперів, статусу — умовностей, без яких сучасна цивілізація просто не функціонує. І всі тимчасові рішення лише відкладають справи на «потім». Небезпечне й незрозуміле «потім».

Читайте також: Брат для брата. Як лікують українських вояків у Литві

В Україні склалася дивна ситуація. Завдяки неймовірній солідарності суспільства величезна кількість переселенців не опинилася на вулиці. Хтось взяв свої заощадження й винайняв квартиру, хтось скористався можливістю поїхати в села та оселитися в покинутих хатах, але багатьом допомогли звичайні небайдужі співвітчизники. Усі ці люди невидимі. Вони виходять на вулицю й намагаються бути як інші, не показуючи, що нужденні. Спрацьовує відчуття гідності. І дізнатися, яку біду вони переживають, можна, лише якщо прислухатися до їхніх історій про вбитих батьків, втечу від обстрілів, моменти, коли немає чим нагодувати дітей. Ця солідарність є до сьогодні, але й тягар її дуже великий для суспільства. Він йому більше не під силу.

Україна 2016-го, за даними ООН, — це понад 9 тис. убитих, плюс родини, які назавжди залишилися без рідних. Це більш як 20 тис. покалічених, із яких сотні молодих людей без рук і ніг, що ціле життя потребуватимуть допомоги. Це понад 3 млн переселенців, чиї діти були свідками насильства. Не враховуючи величезної кількості людей, що не з власної волі змушені залишитися на окупованих територіях, лежачих хворих, сиріт, пенсіонерів, яким бракує ліків та їжі, не кажучи вже про соціальну допомогу. А додаймо до цього чимало втікачів із Росії, зокрема тих, які воюють за Україну й повернення яким назад немає (скажете, нам би зі своїми добровольцями розібратися), а плюс біженці з Азії та Африки, яких хоч і небагато, але вони дедалі частіше осідають у нас. Це речі, з якими доведеться жити. Це виклики, які сьогодні стоять перед державою та суспільством. Наслідки війни лікуватимуться дуже довго, і ми мусимо вже сьогодні думати, як на них відповідати. Що зробити, аби мільйони людей не залишилися сам на сам зі своєю бідою.

В Україні нарешті з’явилося Міністерство з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб, яке, очевидно, має стати генератором та координатором у вирішенні численних проблем. На жаль, досі ми не бачили чіткої позиції української влади й концептуального бачення того, як їх можна вирішити. Не існувало також розуміння, що робити з біженцями з інших країн.  

Читайте також: Оголений тил

Утім, жити, як раніше, більше не вдасться, змінюватися таки доведеться. Німеччина після Другої світової мала схожу, хоча набагато більшу проблему з переселенцями та втікачами. Це була абсолютно розгромлена держава з 13 млн голодних безхатченків, але вона впоралася. Не без допомоги ззовні, та найперше завдяки власній змобілізованості. Мільйони ВПО скеровувалися туди, де були певні перспективи та можливість почати все з нуля. Якщо перспектив не було, їх створювали. І Україні саме за цією схемою нині доведеться діяти, паралельно реформуючи та створюючи ті служби й структури, які зможуть допомогти людям жити далі й жити гідно. Обігріти й нагодувати попервах змогли: десь самі, десь посприяли міжнародні організації, але для того, щоб повернути людям віру в завтрашній день, доведеться зробити набагато більше. 

Новини RedTram

Loading...