Едвард Лукас

Сила vs моральність

31 Березня 2016
Нещодавно колишній помічник президента США Пітер Веґнер написав у колонці для The New York Times, що Владімір Путін, напевно, вважає для себе прикладом Фрасимаха. Це історична постать, чоловік жив у Стародавній Греції й відомий насамперед завдяки появі в «Республіці» Платона.

Я не експерт у філософії, але тут мені пощастило: мій батько, британський філософ Джон Рендольф Лукас, є авторитетним у світі експертом із праць Платона. Він пояснив мені, що Фрасимах у перекладі означає «сильний воїн». Фрасимах вірив насамперед у владу та силу особистості, а балачки про чесність і справедливість вважав просторікуванням. Вважав, що справжній рушій людства — інтереси сильнішого. Говорив приблизно так: «Несправедливість, якщо вона набуває достатньо великих масштабів, передбачає більше сили, свободи та майстерності, ніж справедливість». Лєнін колись сказав щось подібне: «У політиці головне — хто кого зможе подолати». Життя — це безжальна конкуренція, а компроміси й обіцянки — просто тактичні прийоми.

Усе це цілком нагадує путінізм: правда — у силі, а правила — лицемірні нісенітниці. Як написала нещодавно моя подруга Наталі Нуґайред у The Guardian, російський лідер хоче замінити нинішній порядок безпеки в Європі на новий. У ньому Росія матиме право вето не з огляду на членство в міжнародних інституціях, а з огляду на свої розмір і вагу.  

Зараз всередині Росії процес прийняття рішень роз’їдає атмосфера страху та підлабузництва. Хто захоче зіграти роль Сократа для путінського Фрасимаха?

Якби ж тільки Лєнін і Путін сіли почитати Сократа. Стародавній філософ підважує Фрасимахове тлумачення «сили» та «інтересів». Адже, як виявляється, коли говорилося про «сильного воїна», йшлося не про фізичну силу. Справжньою ознакою перебування над іншими в його очах є політична влада, тобто підкорення людей власній волі. Той, хто хоче досягти такого результату, встановлює правила, але так, щоб вони не мали справжнього морального впливу, а отже, не створювали моральних рамок для людей, на яких поширюються. Інакше кажучи, принцип такий: поки влада й сила у твоїх руках, людьми можна керувати. Але щойно в тебе виникнуть проблеми, на вірність не сподівайся.

Це вже нагадує Росію та проблеми Путіна, з якими нинішній очільник Кремля неодмінно ще зіткнеться. Бо, як зазначає Сократ, навіть найуспішніші правителі не ідеальні. А якщо вони роблять помилки, то позиція Фрасимаха суперечить сама собі. Адже, щоб виправляти хиби, насправді в інтересах правителів, виходить, є непослух, а не покора. Бо як, скажімо, Путіну знати, що він помиляється, коли всі надто залякані, аби йому заперечити? А коли ніхто не каже нічого всупереч, то помилки тільки поглиблюватимуться.

У «Республіці» Фрасимах намагається навести розумний аргумент: мовляв, сильний правитель за визначенням не припускається помилок. Тобто якщо лікар за визначенням лікує людей, то правитель за визначенням править безпомилково. Однак таке обґрунтування порушує серйозніше питання. В ідеалі лікар дбає про інтереси не власні, а своїх пацієнтів. Отже, ідеальні правителі за такою логікою мають опікуватися інтересами людей, якими керують.

Таким влучним спостереженням Сократ підважує примітивну й аморальну позицію Фрасимаха. Він наголошує на тому, що правителі мають дбати про добробут тих, над ким владарюють. Якщо Путінові справді не байдуже до Росії, отже, має змиритися з тим, що він і його країна повинні відповідати за погані рішення, без яких у владі ніяк.

Читайте також: Думкою не збагатієш

Далі ще цікавіше. Сократ стверджує, що навіть найсильніші правителі мають обмежувати власний егоїзм, якщо не хочуть втратити симпатії та лояльність своїх поплічників. Лідери Північної Кореї — яскравий приклад того, що буває, коли верхівка безоглядно дбає про власні інтереси. Справи в такому разі йдуть не дуже добре. Отже, якщо підсумувати коротко, холоднокровний аморальний підхід не є ефективною стратегією.  

Росії ще належить засвоїти ці уроки. Адже зараз всередині країни процес прийняття рішень роз’їдає атмосфера страху та підлабузництва. Тим часом у зовнішньому вимірі Кремль тривожить і відштовхує сусідів, намагаючись позиціонувати себе в образі безжального та ненадійного гравця. Але хто ж захоче зіграти роль Сократа для путінського Фрасимаха?

-----------------------------------------------

Наталі Нуґайред у статті для The Guardian спробувала описати довгострокову гру Владіміра Путіна. Він неодмінно скористається тим, що Європа зараз переживає кілька криз водночас, наголошує авторка. На її думку, плани господаря Кремля можна простежити, читаючи нещодавню статтю міністра закордонних справ Росії Сєрґєя Лаврова, опубліковану у виданні Russia in Global Affairs. Ключовою, на думку Нуґайред, є така цитата: «Протягом двох останніх десятиліть будь-яка спроба об’єднати Європу без Росії або проти неї невідворотно спричиняла страшні трагедії». Авторка влучно зауважує, що Лавров у жодному разі не є самостійним політиком, він лише дипломатичний інструмент, грає на якому тільки Путін. Саме тому особливо цікавими видаються прозорі паралелі, які Лавров у своїй статті проводить між Путіним і Пєтром I.

Новини RedTram

Loading...