Станіслав Козлюк

Умовна тиша

13 Серпня 2015
Вночі в Сєверодонецьку та Краматорську вже не чути роботи крупнокаліберної артилерії, молодь юрмиться біля пабів, дів­чата фліртують з хлопцями, а хлопці пригощають дівчат коктейлями.

Повз різнокольорові вивіски цілодобових розважальних закладів прогулюються молоді матусі з малюками. А глибокої ночі вулицями розсікають і «Жигулі», й Chevrolet. І жодних розмов про війну, гуманітарну катастрофу чи загиблих. Людей більше цікавлять насущні проблеми. Скажімо, здорожчання відпусток або неможливість вирватися на море. Повторюся, це не Київ, на який вже звикли кивати, говорячи про альтернативну реальність. Це тил АТО. Міста, від яких до лінії фронту можна дістатися за сотню-другу гривень, подолавши близько 70 км.

Щоправда, відсутність гучних пострілів САУ та регулярних обстрілів із РСЗВ не скасовує факту, що «перемир’я» у нас доволі збочене. Щоб це второпати, знову ж таки варто сісти на першу-ліпшу маршрутку, яка їде до Авдіївки або Трьохізбенки. А ще краще поїхати на авто. Дорожче, проте результативніше. Така подорож дає змогу протверезіти. І доволі швидко. Під’їжджаючи до лінії розмежування, іноді чуєш сухі звуки пострілів із автоматів, низькі й глухі баси мінометів. Ба навіть, якщо поталанить, потрапити на «першу лінію», себто лінію фронту, зіткнення, розмежування, — називайте як хочете, — і вибратися звідти без пригод — відчуття танцю на лезі ножа гарантоване. Адже навіть цілковита тиша зводить з розуму. Коли звідусіль стріляють, страшно. Але принаймні можна оцінити ризики й небезпеку, спробувати зорієнтуватися й зрозуміти, з якого боку може «прилетіти». У таких умовах почуваєшся спокійніше. Коли ж навколо лише вітер шумить, нерви на межі. Ти постійно очікуєш залпу або стрілянини з-за кущів, вдивляючись у ліс. Адже ворожі ДРГ ніхто не відміняв. Проїхавши повз табличку із промовистим написом «Цивільним проїзд тимчасово заборонений», мимоволі згадуєш коротеньку молитву й хрестишся. Навіть якщо в Бога й не дуже віриш.

За маскою буденного життя постійно відчувається важке дихання війни. Навіть коли ти купуєш воду в місцевій крамниці або просто спілкуєшся з людьми

У реальності, таке враження, живуть лише нечисленні мешканці фронтових сіл та містечок. Вони вже звиклі до обстрілів, знають всі прилеглі до будинку підвали, бомбосховища і вирви від снарядів, куди у випадку «мінського перемир’я» можна і треба ховатися. Ці люди наче й не надто переймаються, але завжди напоготові. За маскою буденного життя постійно відчувається важке дихання війни. Навіть коли ти купуєш воду в місцевій крамниці або просто спілкуєшся з людьми. Раз по раз в око впадає то обгоріла стіна, то побитий уламками снарядів паркан. Місцеві не забудуть нагадати, що по будинку неподалік, скажімо, тиждень тому стріляли танки. В результаті загинули мирні люди, які й політикою та війною не надто цікавилися. Ще можуть поскаржитися на поганий сон і страх перед гучними звуками. Хтось досі тремтить від жаху, почувши розкати літнього грому.  

Читайте також: Терпіти не можна наступати

Не дають випасти з реального світу й військові. «У нас спокійно? Ну так, спокійно. Прес-служба АТО ж сказала, що в нашої бригади втрат минулої ночі не було», — зі злим сарказмом каже тобі командир підрозділу в Донецькій області. Напередодні, в ніч «без втрат», у них було кілька «двохсотих». Гатили з крупнокаліберних мінометів.

«У нас стріляють. Вчора вночі десь за кілометр від блокпоста снаряди лягали. Здається, 152 мм та 120 мм були. Ми не в бліндажі сиділи, так що штанці трохи в такт вибухам трусились», — а це вже бійці на лінії розмежування, дорогою до Трьохізбенки, де «перемир’я і не стріляють». Але чомусь регулярно внаслідок пошкоджень комунікацій зникають газ і світло.

Попри «мир», намагаєшся вибратися з фронту до смеркання. Бо ж із заходом сонця починається світлозвукове шоу. І на ранок чуєш від знайомих, що за дві години після вашого від’їзду військові прийняли бій проти кількох десятків бойовиків, які конче хотіли віджати собі черговий блокпост. Минулося без втрат, слава Богу. Відкриваєш новини і згадуєш Ремарка. На східному фронті без змін. 50, 70, 120 обстрілів за добу, один, троє, п’ятеро загиблих. Артилерія була на місці, атаку відбито, черговий наступ захлинувся, а любителі «ДЛНРів» отримали по зубах біля умовного Кримського або Опитного. І навіть тут, у Краматорську чи Сєверодонецьку, це для тебе лише суха статистика. Тиша перемир’я в тилу робить свою справу. Тож це просто чергові цифри, які вже звик бачити впродовж року.

Читайте також: Переконати український Донбас

У відносний київський спокій тебе забирає поїзд. Вантажишся у вагон, закидаєш бронежилет і каску на поличку над сидіннями. Пхаєш у вуха навушники, щоб не чути «диванних» розмов оточуючих. Про Путіна, зраду, Порошенка й високу комуналку. Поїзд рушає на захід, витягаючи тебе з реалій АТО. Дорогою гадаєш, скільки ще цифр побачиш у ранкових зведеннях Міноборони.

Новини RedTram

Loading...