Олена Чекан

Навала варварів

16 Травня 2008
За передмови та післямови, за коментарі, за точність дат, імен, географічних назв...
Люблю ці книги за передмови та післямови, за коментарі, за точність дат, імен, географічних назв... Обов’язкові цитати з Маркса–Енгельса–Леніна–Хрущова–Брєжнєва мені ніколи не заважали. Беру на себе сміливість стверджувати, що їх читали лише цензори та коректори. І був Редактор. Ненависний більшості авторів, осміяний у епіграмах, осоружний, заляканий партійними органами, з вічним комплексом неспроможності власної творчості, пересічний редактор радянської доби не гребував енциклопедіями й довідниками. А ще був освіченою людиною.
 
Чудова виставка нещодавно пройшла в Києві. Не хочу називати її фундаторів – вони давно й щедро знайомлять Україну з мистецтвом світового рівня. Гортаю розкішно виданий каталог, а там – незбагненні прізвища: Гаугін (Гоген), Дегас (Дега), Бенуар (Ренуар), Родін (Роден), Верлайн (Верлен), Русел (Руссо) й зовсім загадковий чолов’яга на ім’я Гертруд Штейн (Гертруда Стайн). Перелік далеко не повний. Прізвища винуватців не оприлюднюю з милосердя – їх можуть вбити.
 
Не відстає й телебачення. На трансляції змагань фігуристів чую «Бурю» Антоніо Вівальді, та коментатор приємним голосом сповіщає, що пара виступає під музику Ванесси Мей «Шторм». А це означає – повз редакторські вуха пройшов не тільки цикл «Пори року», розтиражований у такій кількості, що став мало не попсою. Це свідчить про те, що редактор ніколи не читав Ґете і Шиллера, не кажучи вже про Клингера, драма якого Sturm und Drang дала назву літературному рухові кінця XVIII століття «Буря й натиск». Бо інакше, який би не був редактор затурканий, комп’ютер у його голові обов’язково клацнув би. За ключовими словами віднайшов би потрібні сайти, все миттєво зв’язалося б, і редакторський мозок не допустив би такого ляпу.
 
А пишу це, бо прийшла весна. Каштани вибухнули свічками, і на Хрещатику повінь найкрасивіших у світі юнок, а в повітрі – кохання. І два створіння, які не можуть розціпити рук, відірвати очей... Студенти з Драгоманова. Під склепіння арки гуркотом грому нас загнала несподівана злива. Дослівно: «Панімаєш, я тєбя, ну… тіпа люблю. – І я теж, тіпа того…» Дай, Боже, щоб це вони так від напруги та висоти почуттів, від страху пафосу й моєї присутності. Не згодна, що наша цивілізація загине через мікробіологічний фактор, як це пророкують вчені. Якщо й вскочимо в таку халепу, то тому, що все більшає тих, хто «тіпа» вміють, «тіпа» знають. Не на ту кнопку натиснуть. «Конкретно».