Суспільство 2011-02-18 00:00 Буткевич Богдан

Корпорація «Покарання»

Українська пенітенціарна система перетворилася на машину із залякування в’язнів і вичавлювання з них грошей. Про перевиховання злочинців не йдеться
У 2010-му українці скоїли на 20% більше злочинів, ніж у 2009-му. Вже кілька років спостерігається тенденція до стійкого зростання кількості засуджених до позбавлення волі – в середньому на 5–10% щороку. Так, на початок 2011-го в 184 установах виконання покарань перебувають 154 027 осіб, що на 5,24% більше, ніж у 2009-му (145 946 осіб). За даними дослідження Лондонського королівського коледжу, Україна за кількістю ув’язнених посідає десяте місце у світі з-поміж 217 країн. Скільки з цих в’язнів після відбуття терміну покарання повернуться до нормального законослухняного жит­­тя? Правозахисники переконані: щонайменше 40% протягом найближчих років після звільнення знову скоять злочин і повернуться до СІЗО та колоній. У нинішніх умовах пенітенціарна система не придатна для будь-якого перевиховання злочинців та убезпечування законослухняних громадян від злочинів.

Тіні забутих в’язнів

Виправно-трудову колонію № 15 у місті Перевальськ Луганської області звичайною аж ніяк не назвеш. Хоча б тому, що вона посідає друге місце в країні за площею – 45 га гігантських цехів, житлових та господарських приміщень. І саме тут у 1974–1977 роках відбував свій тюремний термін відомий режисер Сергій Параджанов, про що відзняв похмуру стрічку «Лебедине озеро. Зона».

Яскраве зимове сонце тут ніби тьмяніє, у повітрі на рівні підсвідомості починають відчуватися важкість та запах пилу. «Це ви, мабуть, відчули смак неволі, – усміхається заступник начальника колонії з господарських справ Андрій Коваленко. – А таки це правда, що на зоні і сонце якось не так світить, і трава не така зелена».
Праворуч від входу – високий паркан із колючим дротом та ряд чотириповерхових будинків, що йде майже за горизонт. Тут живуть неодноразово засуджені. Кілька з них вийшли з корпусу подивитися на нас. Ліворуч здіймається громада ливарного цеху – колись, за радянських часів, ця зона була відома тим, що тут складали величезні вантажні крани. Проте зараз гігантський цех виглядає напівпорожнім, тільки де-не-де за кількома станками виконується якась робота. 

«Серйозних замовлень у нас майже немає, – бідкається в.о. начальника колонії Павло Зиза. – Самі змушені шукати покупців на нашу продукцію та шляхи виробництва чогось нового. Нещодавно ось відкрили цех із випуску пластикових пакетів. Також виготовляємо сувеніри, ікони, ширвжиток. Усі гроші, що заробляємо, витрачаються на потреби колонії та особисті рахунки в’язнів».

Правозахисники і численні перевіряльники з-за кордону стверджують, що не завжди праця в’язнів оплачується належним чином – із зарплати вираховується сума на житлово-комунальні послуги, залишок накопичується на особистому рахунку засудженого. «Проблема використання ув’язнених як дешевої робочої сили дуже актуальна, – стверджує Андрій Діденко, координатор про­­грам Харківської правозахисної групи. – Адже за свою роботу нормальної зарплати вони справ­­ді не отримують. Нерідко з ними розраховуються чаєм, цигарками, звільненням від доган, при цьому не зараховуючи грошей на особис­тий рахунок позбавленого волі».  

Проходимо в бібліотеку, де нас зустрічає в’язень-бібліоте­кар. «Найбільше люблять читати детективи, – розповідає. – Джеймса Чейза дуже часто беруть, класика ж на полицях залежується». 

Далі наш шлях – до житлових будівель. «Годують, поять – жити можна, – каже Андрій, який за вбивство отримав 11 років. У день нашого приїзду він чергував у спальному приміщенні. – Ось тільки дуже хочеться побути хоч іноді на самоті».
«Сам факт ув’язнення позбавляє людину багатьох речей, як мінімум будь-якого особистого простору і зв’язку з природою, – зауважує Андрій Діденко. – Особливо враховуючи, що в нас досі в багатьох зонах засуджені живуть у приміщеннях барачного типу по 40–60 осіб, іноді навіть по 100. Тобто це означає, що люди приречені на цілковиту відсутність усамітнення. Повірте, це справді мука – постійно перебувати в чиємусь товаристві, не маючи змоги ні на секунду залишитися сам на сам із собою».

Без «понятій»

«Ми живемо в XXI столітті, «понятія» – це вже повний анахронізм! – запевняє заступник начальника Перевальської колонії із соціальної роботи Артур Могильний, коли ми запитуємо в нього, чи діють у них неписані закони злочинного світу. – Почнемо з того, що тих самих «злодіїв у законі» вже майже не залишилося. Та й «блатних» практично немає, адже працюють усі, а справжньому «блатному» не можна «поганити» руки будь-якою роботою. Навіть якщо говорити про «пєтухів», то вони майже не виділяються з-поміж основної маси засуджених. Звичайно, ми намагаємося зводити їх в окремі загони. Ну й, зрозуміло, «опускання» як таке вже майже не практикується, та ще й суворо переслідується з нашого боку». 

Журналіст Сергій Губченко, котрий достроково звільнився після відбуття п’яти років, присуджених йому за ДТП, у якому загинула людина, розповів, що самі ув’язнені давно відкинули більшість правил-«понятій», за винятком елементарних на кшталт не красти один в одного. Певну роль відіграла й кримінальна війна початку 1990-х років, коли більшість старих авторитетних «злодіїв у законі» були або вбиті, або відступилися від злодійського способу життя. Проте головна причина відходу «понятій» – це те, що вони стали непотрібні самій адміністрації як надійний засіб контролю над ув’язненими. 

Тепер необхідний порядок підтримується за допомогою іншого засобу – статті 391 Кримінального кодексу. «Ця стаття карає за злісну непокору вимогам тюремної адміністрації, – роз’яс­нює Андрій Діденко. – Ув’яз­неному може бути доданий строк. Проступки, які лягають в основу обвинувачення у справах за цією статтею, взагалі кримінально не караються. Але такі тонкощі тюремну адміністрацію не хвилюють. Справу можуть порушити, навіть якщо ліжко не застелене. І таких випадків дуже багато – цю практику застосовують у всіх без винятку колоніях України». 

Більшість усіх бунтів в історії незалежної України сталися внаслідок непродуманої та жорстокої політики адміністрацій колоній, які просто не хотіли знаходити з ув’язненими спільного вирішення проблем. Привід завжди однаковий: засудже­­ні починають вимагати дотримання якихось своїх законних прав, їм кажуть заткнути пельки – і почалося. Чи умови утримання нестерпні, як, наприклад, було свого часу в колонії № 58, що в Ізяславі, де в’язні перебувають у приміщенні колишнього монастиря. Найчастіше всі бун­­ти придушують підрозділи тюремного спецназу. І роблять це дуже жорстоко – майже завжди все закінчується як мінімум поламаними ребрами. Бунт не має шансів на успіх, але в такий спосіб можна хоча б привернути увагу до своїх проблем. 

У 2006 році Україна ратифікувала протокол ООН щодо запобігання катуванням. Відповідно до нього в нас має бути створено громадський орган контролю над пенітенціарною системою з правом безперешкодного відвідування будь-яких її установ і подальшим винесенням зауважень до цієї системи, до того ж обов’язкових для виконання. Тобто якісь зрушення в сенсі громадського контролю є, але вони лише показові. «Місця позбавлення волі й надалі залишаються закритими, – підтверджує Андрій Діденко. – Право їх відвідувати мають лише так звані спостережні комісії, які складаються переважно з колишніх працівників самої пенітенціарної системи. Вони не мають жодного досвіду громадської роботи. Він їм не надто й потрібен, тим більше що працюють вони на громадській основі, тобто грошей не платять. Як наслідок – особисто я не знаю жодного випадку, коли б представники цих спостережних рад хоч десь порушили питання про недотримання прав в’язнів. Допоки ці ради комплектуватимуться за таким принципом, у їхньому існуванні немає особливої доцільності».

Ціна несвободи

«Тепер від в’язня потрібна не так робота, як гроші, – стверджує екс-засуджений Сергій Губченко. – Бо у всіх офіцерів зар­плата маленька, і вони пішли працювати в тюрму не від гарної долі». 

Згідно із Законом «Про бюджет на 2010 рік» загалом на пенітенціарну систему цьогоріч виділено понад 2 млрд грн. З них 1,164 млрд грн – на зарплату персоналу, 567 млн – на придбання предметів постачання та матеріалів, 224 млн – на оплату комунальних послуг. Решта грошей – це ремонти, реконструкції, програми розвитку тощо. Астрономічна сума на зарплату не повинна викликати ілюзій: рядовий інспектор отримує близько 900 грн на місяць, старший оперуповноважений – 1300 грн, начальник департаменту – близько 2200 грн. 

«Хабарництво на українських зонах – це звичайна річ, – стверджує Андрій Діденко. – Певна річ, головний «бізнес» – за гроші заносити чи передавати щось таке, чого за режимом та правилами не можна. Є ще одна дуже прибуткова схема. Кожен в’язень залежно від тяжкості злочину має право через певний термін подати прохання про умовно-дострокове припинення покарання або переведення на м’якіші умови утримання. Але для того, щоб мати таку можливість, потрібно не тільки просто відсидіти певний термін, а й продемонструвати хорошу поведінку, зафіксовану в заохоченнях від адміністрації та відсутності стягнень. А отже, тільки-но наближається час, коли можна подавати прохання про дострокове звільнення, одразу в засудженого з’являються стягнення. Під будь-якими, хай і сміхотворними, приводами. Потім позбавленому волі пропонують заплатити за вилучення стягнення з особистої справи. Дуже часто, для власної безпеки, адміністрація не йде на прямий хабар грошима. Кошти сплачуються, наприклад, шляхом купівлі ув’язненим будматеріалів для колонії. Сума – від 100 до 3 тис. грн за стягнення залежно від тяжкості проступку. Інший варіант – якщо зек має хист до чогось, він починає працювати виключно на «кума», себто керівника колонії».

Труднощі перевиховання

Пенітенціарна система України лише сприяє збільшенню злочинності в країні, адже філософія ставлення держави до тих, хто перебуває за ґратами, так і не змінилася. «Для того щоб людина, яка скоїла злочин, не захотіла нічого подібного зробити надалі, потрібно змінити її ставлення до криміналу, – каже соціопсихолог Сергій Таршинський. – Каральні заходи у вигляді позбавлення волі нічого самі по собі не вирішують, тим більше їхні жорсткі варіанти. Наприклад, навіть у давнину, коли кишенькових злодіїв карали посеред площі на горло, саме під час страти, на яку збігалося подивитися багато люду, скоювалося багато нових крадіжок. На мій погляд, набагато важливішою є психокорекційна робота з моменту арешту. Потрібно чітко з’ясувати, чому саме людина переступила межі закону, чим хоче зайнятися, після того як вийде на волю. Потрібно впроваджувати програми супроводу, а не тільки контролю людини після її звільнення».

«Українська пенітенціарна система досі спрямована аж ніяк не на перевиховання людини, а виключно на її приниження, – констатує Катерина Левченко, керівник правозахисного центру «Ла Страда Україна». – Адже в нас дуже високий відсоток рецидивних покарань, особливо якщо мова йде про підлітків. Тому, якщо це не випадковий злочинець (наприклад, винуватець ДТП), він просто не має шансів на перевиховання. А виходить і починає знову відтворювати єдині можливі для нього злочинні моделі поведінки. Його конфлікт із суспільними цінностями після перебування в пенітенціарних закладах не зникне, а ще більше посилиться».

За інформацією Державної пенітенціарної служби, відсоток рецидивних злочинів в Україні не перевищує 4–5%. Але річ у тому, що, за нашим законодавством, злочин вважається повторним у тому разі, якщо його скоєно після дострокового звільнення або впродовж першого року після відбування покарання. Якщо екс-убивця вб’є через день після того, як спливе рік з моменту його звільнення, то до статистики рецидивних злочинів він уже не потрапить. Саме це й дає владі змогу з року в рік знижувати показники повторних злочинів, хоча, як свідчить практика і як стверджують незалежні експерти, спостерігається якраз зворотна тенденція. За песимістичними оцінками, реальний рівень повторних злочинів в Україні може сягати 60%.  





ЦИФРИ і СТАТИСТИКА

900 грн  на місяць отримує рядовий інспектор,
1300 грн – старший оперуповноважений,
близько 2200 грн – начальник департаменту

60% може сягати реальний рівень скоєння повторних злочинів в Україні, тоді як за офіційною статистикою – це 4–5%

Рівень рецидивізму (повернення до в’язниці раніше засуджених):
Італія – 68% 
США – 67,5%
Японія –38,6%
Швеція – 35%


1,164 млрд грн – зарплата персоналу всіх в’язниць і колоній

Понад 2 млрд грн передбачено цьогоріч на пенітенціарну систему

На 5–10% зростає щороку кількість засуджених до позбавлення волі

154 027 осіб станом на початок 2011 року перебувало в установах виконання покарань

Новини RedTram

Loading...