Економіка 2021-02-01 13:00 Крамар Олександр

Тисяча й одна ініціатива

Чому вже другий уряд «слуг» і далі тиражує плани на майбутнє замість реально перезавантажувати економічну політику

Ще з кінця минулого року представники чинної влади почали вихвалятися «подоланням економічного спаду», а на початку 2021-го уряд узявся активно просувати в інформаційному просторі оптимістичні довгострокові економічні стратегії на найближче десятиліття. Усе це начебто має переконати, що поточна економічна політика влади ефективна, а торішній спад був скороминущим і викликаним лише пандемією COVID-19. Однак небезпека полягає в тому, що таке самозаспокоєння стане відволіканням уваги від справжніх проблем української економіки й консервуванням негативних довгострокових тенденцій.

 

Уявне зростання


Уже наприкінці грудня прем’єр-міністр Денис Шмигаль наголосив, що за підсумками листопада промислове виробництво відновилося до рівня минулого року. А оприлюднена статистика за грудень 2020-го, здавалося, продемонструвала зростання індустрії. Утім, насправді в обох випадках ішлося лише про ефект низької бази порівняння, про що Тиждень уже писав раніше. Скажімо, у листопаді 2020-го спад лише на 0,3% став наслідком того, що торік у листопаді, коли країною вже керувала нинішня влада, виробництво стрімко згорталося. Тож якщо порівняти з 2018 роком, то виявиться, що спад лише пришвидшується: з 4% у вересні до 6,2% у листопаді.


У грудні ситуація схожа. Зростання промисловості на 4,8%, порівняно із аналогічним місяцем 2019-го, відбулося на тлі спаду на 6,7%, зафіксованого тоді. Понад те, левову частку грудневого приросту промислового виробництва у 2020 році забезпечила енергетика, яка додала 15,8% на тлі збільшення споживання струму й опалення в умовах значно холоднішої, аніж торік, погоди. Натомість приріст в обробній промисловості становив лише 0,9% на тлі спаду в 5% у грудні 2019-го, а це означає, що її показники на 4% гірші, аніж того самого місяця 2018 року. Звісно, цілком можна очікувати на таке саме «поліпшення ситуації в економіці» й у січні, який так само буде холоднішим, аніж торік, і матиме низьку базу порівняння, однак це аж ніяк не свідчитиме про економічні досягнення нинішнього уряду. Триває загальна тенденція до перетворення країни на своєрідний спальний район Європи з мінімізацією ролі виробничих секторів в економіці за одночасного зростання роздрібної торгівлі й будівництва. І уряд прем’єра Шмигаля її не лише не змінив, а навіть не пригальмував. На тлі спаду за підсумками всього 2020 року в обробній промисловості — на 6,9% та агросекторі — на 11,5%, приріст у роздрібній торгівлі, попри тривалі карантинні обмеження навесні, за підсумками року становив 8,4%, а в будівництві — 2,8%. Коли ж порівняти з 2014 роком, то виробництво в добувній промисловості зменшилося на 13,6%, у сільському господарстві — на 6,7%, обробній промисловості — на 3,9%. Водночас продаж товарів у роздрібній торгівлі, навпаки, був більшим (у сталих цінах) майже на 12%, а обсяг будівництва навіть — на 80% (див. «Економіка навиворіт»).

 

 

Читайте також: Тягар нерозв’язаних проблем


Показово, що співмірно з цими показниками зросли в доларовому еквіваленті державні запозичення (на 20,7%) та обсяг щорічних переказів заробітчан (на 87%). Тобто саме ці кошти здебільш компенсували розрив між дедалі меншими обсягами виробництва товарів і послуг в українській економіці за одночасного значного зростання їх споживання. Навіть в умовах пандемії COVID-19 і пов’язаних із нею обмежень на рух через кордони працівників ситуація не змінилася. Зокрема, як свідчать дані НБУ, за підсумками 11 місяців 2020-го перекази від заробітчан були на 1,8% більшими, аніж за той самий період докарантинного 2019 року. І відбувається це на тлі спаду ВВП і значного зменшення виробництва окремих видів товарів і послуг усередині країни.

 

Замість реальних справ


Водночас, замість звітувати про результати власної майже річної діяльності, уряд останнім часом різко збільшив презентації довгострокових візіонерських проєктів, які явно виходять за межі повноважень не лише цього складу Кабміну, а й нинішньої влади загалом. А відтак не зобов’язують до жодної відповідальності за їх реалістичність.

На тлі спаду за підсумками всього 2020 року в обробній промисловості — на 6,9% та агросекторі — на 11,5%, приріст у роздрібній торгівлі, попри тривалі карантинні обмеження навесні, за підсумками року становив 8,4%, а в будівництві — 2,8%

 


Зокрема 22 січня під головуванням прем’єр-міністра відбувся круглий стіл з обговорення Національної економічної стратегії-2030. Під час заходу чиновник розповідав учасникам, що вперше в історії держави готують такий довгостроковий документ, який продемонструє суспільству, куди Україна рухатиметься наступні 10 років. «Ми побачили, що означає, коли країна не знає, куди рухатися, коли є елементи нерозуміння стратегії. Це мільярди доларів неефективного використання економічних інструментів у нашій державі». Ніби й правильно, однак коли доходить до пропозицій, то серед названих пріоритетів з’являються старі добрі штампи про «покращення інвестиційної привабливості» та рух у бік «Великої приватизації», яка, схоже, цього року за роллю, що їй відводять у владі, має замінити торішнє «Велике будівництво».


Наситити українську економіку довгостроковим фінансовим і інвестиційним ресурсом уряд Шмигаля пропонує через створення ринку капіталу, розвиток товарних бірж і запуск накопичувального рівня пенсійної системи, а також розвиток «започаткованого цьогоріч» державно-приватного партнерства. Навіть не беручи до уваги того, що далеко не всі ці кроки можуть насправді бути корисними для економіки і точно не є рятівним колом, постає запитання: чому лише зараз? Адже це вкрай запізнілі дії, зважаючи на те, що уряд наближається до річниці свого формування, і вкрай сумнівно, що зможе її пережити. Тож схожі презентації видаються більше піаром, який ніхто не збирається виконувати, адже не вірить у тривале продовження власного перебування при владі. Ба більше — прощальний акорд від чинного уряду.

 

Читайте також: ОВДП: крок вперед, два назад


До того ж 15 червня цей уряд уже публікував власну «Програму дій», яка декларувала впровадження Держпрограми стимулювання економіки на 2020–2022 роки. Вона також була яскравим прикладом «за все хороше, проти всього поганого»: «стимулювання економічного розвитку держави», «встановлення єдиних правил гри для всіх гравців», «поліпшення інвестиційного клімату», «розвиток інновацій», «сприяння активізації міжнародної торгівлі». Роздавали обіцянки, що «уряд забезпечить повноцінний розвиток усіх секторів економіки України», а «кожен українець отримає повноцінний доступ до якісної освіти, охорони здоров’я, культурних послуг та інших соціальних сфер», «соціальні стандарти життя українців зростуть незалежно від місця проживання та соціального статусу».

 


Але позаяк відповідні декларації не було підкріплено діє­вими механізмами реалізації, цілком природно, що за більш ніж пів року, які минули відтоді, вони так і не матеріалізувалися. Тиждень іще тоді звертав увагу, що серед 16 пунктів короткострокових пріоритетів діяльності уряду абсолютна більшість передбачала збільшення державних витрат або тільки організаційні заходи в протиепідемічній, економічній та соціальній сферах. І тільки одне положення програми могло би слугувати натяком на можливі джерела необхідних для цього коштів — «підтримка вітчизняного товаровиробника, зокрема шляхом застосування механізму публічних закупівель». Утім, за час, що минув, не було реалізовано навіть скандальний законопроєкт про локалізацію, який Верховна Рада схвалила в першому читанні в липні. Ба більше, нещодавно президент Володимир Зеленський звернувся до голови Верховної Ради та прем’єр-міністра із критикою цієї ініціативи.


Прояв карго-культу з боку нинішнього уряду простежується в риториці прем’єр-міністра щодо створення в Україні фондового ринку. «Це те, що є у всіх наших успішних сусідів, та й загалом те, що відрізняє успішні країни від неуспішних. Тому створення фондового ринку — один із пріоритетів уряду». Звісно, фондовий ринок є важливим інститутом для будь-якої економіки, однак його наявність аж ніяк не можна вважати тим, що робить певну країну успішною. Натомість таке змішування причин і наслідків з боку найвищих урядовців справді становить проблему для перспектив розвитку України.


Того таки 22 січня одночасно з прем’єрським круглим столом у Мінекономіки відбувалася міжвідомча нарада щодо підготовки пріоритетних для держави інвестиційних проєктів до 2023 року. Про затвердження урядом їх переліку міністр економіки Ігор Петрашко заявляв іще в середині листопада, проте лише наприкінці січня його заступниця повідомила, що «вже розпочато роботу над підготовкою близько 20% проєктів». До того ж полягає вона в тому, що «підготовлено шість концептуальних записок здійснення державно-приватного партнерства (ДПП) щодо автомобільних доріг, провадиться робота щодо залучення радників до підготовки проєктів у портовій інфраструктурі та фіналізується концептуальна записка здійснення ДПП щодо залізничних станцій». Іншими словами, черговий «проєкт концепції проєкту концепції…».

 

Читайте також: Економічний прогноз. Погляд експертів і бізнесменів


Коли копнути глибше, то виявляється, що і тут замість справді проривних проєктів загальнонаціонального масштабу, як і з торішнім «Великим будівництвом», в уряді вирішили створити чергову гарну обгортку для потрібних, але пересічних програм місцевого значення, які мали б реалізовуватися без зайвого шуму. До переліку увійшло близько 100 різноспрямованих та розпорошених по окремих галузях і місцевостях проєктів у сферах охорони здоров’я, енергетики, транспорту, культурної, туристичної, спортивної, наукової та освітньої інфраструктури, переробної промисловості, поводження з відходами, природоохоронної сфери, надання послуг поштового зв’язку. Та й сам міністр економіки Ігор Петрашко, коментуючи цю тему торік у листопаді, особливо й не приховував, що: «було отримано близько 600 пропозицій щодо включення до цього переліку від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також державних підприємств. Після проведення їх скринінгу з урахуванням масштабності, впливу на соціально-економічний розвиток, мультиплікаційного ефекту від реалізації, ступеня розробки до переліку увійшло близько 100».

 

Покинуті напризволяще


Не здатні забезпечити позитивного ефекту й хаотичні та фрагментарні урядові заходи щодо нібито підтримки економіки шляхом стимулювання попиту. Позаяк українці купують дедалі менше вітчизняних товарів, то без зміни ситуації коефіцієнт корисної дії такого стимулювання для внутрішнього виробництва буде нижчим, аніж для імпорту. Вибірковість і відсутність необхідних супровідних заходів в інших сферах призводить до того, що замість позитивного ефекту для економіки така політика лише дискредитує ідею державного стимулювання її розвитку.


Водночас без відповіді з боку уряду залишається низка важливих питань. Наприклад, чи можливе успішне імпортозаміщення значної частини товарів, які зараз постачають з інших країн? І які умови для цього потрібні? Чи можливе насправді відокремлення бізнесу від держави чи, може, натомість потрібна нормальна модель їх взаємодії в загальнонаціональних інтересах, а не лобіювання урядом на користь окремих олігархів? Адже успішний розвиток України та збільшення національного багатства потребує тісної взаємодії держави й національного бізнесу. Щоб сподіватися на стале зростання, а не покладатися на ефект низької бази порівняння й часткового відскоку від дна після чергового різкого падіння, необхідно змінювати економічну політику і сприяти зростанню виробництва. Активними діями держави виборювати економічну перспективу країни і сприятливе місце у світовому поділі праці та ланцюжках вартості. Потрібно створювати умови не просто для зростання споживання товарів і послуг, а щоб дедалі більшу частину товарів, що їх споживатимуть в Україні, виробляли всередині країни. Адже коли внутрішній ринок не захищений від напливу імпорту, бізнесу вигідніше вкладатися в торгівлю іноземними товарами.


Нещодавно голова Ради НБУ Богдан Данилишин привернув увагу до того, що відтік прямих іноземних інвестицій з України за 11 місяців 2020 року становив $200 млн. Однак це лише верхівка айсберга. Головна проблема полягає у відсутності достатніх обсягів внутрішніх інвестицій і умов для їх здійснення вітчизняними інвесторами. І лише створенням фондового ринку проблему не розв’язати. Державна політика у кредитно-фінансовій сфері потребує докорінних змін. Бо наразі вона працює навиворіт: замість кредитування розвитку виробництва коштом депозитів громадян, відбувається фінансування споживчих позик населенню переважно на імпортні товари через використання депозитів, які формують підприємства. Це унеможливлює динамічне зростання й цементує економіку споживання наявного потенціалу. Країни, що інвестують менш ніж 20% ВВП і показують зниження інвестицій, не можуть домогтися зростання економіки. А тим державам, які демонстрували економічні прориви впродовж ХХ століття, взагалі було притаманне інвестування 30–40% від обсягу ВВП. В Україні цей показник не лише значно нижчий, а й досить динамічно знижується останніми роками.

 

Читайте також: Несанкціонований секвестр


Під час торішнього Форуму малого і середнього бізнесу Денис Шмигаль пообіцяв, що «мета — це кредитування у гривні в середньому під 7%… Переконаний, що вже до кінця року ми представимо результат цієї роботи й бізнес побачить реальні зміни у кредитних ставках і в доступності фінансових ресурсів у банківській системі України». Цього не відбулося. Понад те, стало зрозуміло, що у владі не усвідомлюють, що важливі саме обсяги інвестування, а вартість грошей для цього є лише елементом, який впливає на бажання бізнесу позичати, однак не має бути самоціллю. Малі обсяги дешевих позик для обраних не можуть стати шляхом розв’язання економічних проблем. Доля програми пільгових кредитів для малого бізнесу «5–7–9» яскраво засвідчила цю проблему.


За останніми даними, у її рамках було видано лише 8 тис. кредитів на загальну суму 18,5 млрд грн. І кількість кредитів, і їх загальна сума — вкрай мало навіть для нинішнього розміру української економіки з річним ВВП у понад 4 трлн грн і чисельністю малого бізнесу в понад 300 тис. підприємств. Однак проблема полягає ще й у тому, що левова частка виданих у рамках програми кредитів — 11,6 млрд грн — були рефінансуванням раніше отриманих позик, а ще 3,6 млрд грн — це антикризові кредити під 3%. Натомість на капітальні інвестиції виділили заледве 3 млрд грн. Та й найбільші учасники програми наразі — це агропідприємства (54%) й торгівля (18%), натомість на промислову переробку припадає лише 16% виданих у її рамках коштів. Активне їх використання на рефінансування старих запозичень та явна недостатність цих ресурсів для кредитування всієї економіки поєднується із невиконанням початкової ролі, яку було відведено цій програмі: підтримка стартапів серед малого бізнесу та створення нових робочих місць.


Урешті, дешеві кредитні ресурси для бізнесу є важливим, але не достатнім фактором стимулювання економічного зростання. Доки ним користаються насамперед виробники й експортери сировини або сектор торгівлі переважно імпортними товарами. Важливо системно трансформувати усю кредитно-фінансову систему держави з інструмента стимулювання споживчого попиту через швидкі гроші під шалені відсотки на засіб сприяння появі та зростанню національного виробничого бізнесу та розширення ним експорту. Тільки за таких умов можна сподіватися на стрімкий економічний поступ країни.