Суспільство 2020-10-01 11:10 Лапаєв Юрій

Тримати порох сухим

Як використати фронтове затишшя на користь українському безпековому сектору

Мир є ключовим поняттям для президента Володимира Зеленського. Це можна помітити в усіх його публічних заявах чи промовах, на цьому постійно роблять акцент під час зустрічей із громадянами в регіонах. Навіть Стратегія національної безпеки України, яку підписав президент 14 вересня, також містить цілий абзац про те, що країна «прагне миру», який є запорукою розвитку, а його встановлення — найвищий пріоритет держави. Це відображається в підходах державної політики, зокрема переговорному процесі в «мінському форматі». Одним з головних досягнень цього процесу зараз є припинення вогню, яке досі більш-менш тримається.

 

Сперечатися про важливість досягнення миру важко. І, напевно, ніхто не прагне припинення бойових дій більше, ніж українські військові. Найкращою новиною з фронту може бути лише повідомлення про відсутність загиблих чи поранених. Однак, як свідчить досвід минулих років, навряд чи затишшя буде тривалим. І це не залежить від українського президента. Хай там хто керує на Банковій — умовний «яструб» Порошенко чи умовний «голуб» Зеленський, рішення все одно ухвалюватиме одна з башт Кремля.

 

Читайте також: Криза за розкладом

 

Сподіватися, що Росія погодиться на довгий справжній мир, не варто. Адже, попри красиві офіційні заяви про необхідність врегулювати конфлікт, російська влада й далі розгортає війська біля українського кордону, досі мілітаризовує тимчасово окуповані Крим і Донбас. Риторика кремлівських пропагандистів хоча й відмінна від істерики зразка літа 2014-го, але продовжує стратегічну лінію. Наприклад, коментуючи нещодавні польоти американських бомбардувальників над Азовським морем і поблизу Криму, на російському ТБ говорили про репетицію «ядерного удару по Севастополю» з території материкової України, а нашу країну назвали «заднім двором» для важкої авіації США. Тобто внутрішню російську аудиторію і далі переконують, що Україна стала частиною «агресивного та підступного» блоку НАТО й мріє за будь-якої нагоди завдати «удару в спину». Відповідно суспільна думка готується до покарання непокірної колонії за таку поведінку. І навчання «Кавказ-2020», які нещодавно розпочалися поблизу України, — це лише один із варіантів залякування та відпрацювання захоплення нашої держави.

Сподіватися, що Росія погодиться на довгий справжній мир, не варто. Адже, попри красиві офіційні заяви про необхідність врегулювати конфлікт, російська влада й далі розгортає війська біля українського кордону, досі мілітаризовує тимчасово окуповані Крим і Донбас

 

Тому для України будь-яке припинення вогню є можливістю для певного перепочинку від боїв, але в жодному разі не приводом розслаблятися. У цьому є і можливості, і проблеми. На жаль, коли військо не займається своєю основною справою, воно поступово деградує. Такий процес став помітним із 2015–2016-го, коли найзапекліші бої припинилися й настав час відродження військової бюрократії. На бойових позиціях дедалі частіше почали з’являтися штабні «полковники Перевірялкіни», жарт про «журнал обліку журналів» переставав бути жартом. Це, своєю чергою, спричинило хвилю звільнень наймотивованіших військових. Бойові втрати поступилися місцем небойовим — на жаль, у війську доволі багато самогубств, смертей через необережне поводження зі зброєю. Останніми роками масштабнішою серед бійців стає проблема вживання наркотиків. Не останню роль тут відіграє відсутність чіткого завдання й перспектив. Тобто дехто просто не розуміє, навіщо він перебуває на передовій кілька років і що буде далі, яка кінцева мета і як керівництво країни планує її досягти. На щастя, ідеться про меншість. На фронті поки що достатньо мотивованих і професійних бійців, які чітко знають, що робити.

 

Читайте також: Para bellum

 

Позитив у тому, що зростає інтенсивність бойової підготовки, ЗСУ проводять дедалі більше спільних міжнародних навчань разом із закордонними партнерами, зокрема США та Великою Британією. Тобто на тактичному рівні стає більше українських військових, які мають досвід бойової роботи за найкращими іноземними стандартами. Наприклад, візити представників ССО Альянсу до українських колег стали не винятковою подією, а практично буденністю. Здивувати закордонні спецпризначенці можуть хіба що транспортом: цього тижня до Вінниці в рамках спільних українсько-американських навчань ССО Fiction Urchin уперше прилетів конвертоплан CV-22 Osprey зі складу 352-го крила сил спеціальних операцій США. Своєю чергою, українські пілоти-винищувачі вже цілком вправно працюють за цілевказанням британських літаків-розвідників типу RC-135 та Sentinel R1, як це було минулого тижня над Чорним морем. А на навчаннях українські десантники працюють пліч-о-пліч із британськими. Саме таким шляхом мають іти вітчизняні Збройні Сили в період перемир’я: відновлювати потенціал, ремонтувати й модернізувати техніку, набувати нового досвіду. Робити все, щоб підійти до відновлення бойових дій (коли воно станеться) у кращій, ніж сьогодні, формі; збільшити потенційну ціну агресії проти України, що допоможе ефективніше стримувати агресора й дати додаткові козирі на переговорах. Але, звичайно, водночас не забути дати трохи відпочити людям, які могли роками не бачити своїх родин.

 

Як приклад можна використати конфлікт довкола Нагірного Карабаху, який триває вже понад тридцять років і в якому, за дивним збігом обставин, Росія також відіграє активну роль. Офіційно там оголошено перемир’я і діє режим припинення вогню, регулярно збирається контактна група (так само в Мінську), там є свій «нормандський формат», до якого входять США, РФ і Франція. Звичайно, є там і ОБСЄ. Як і в самопроголошених «республіках» Донбасу, у Карабасі час від часу відбуваються ніким не визнані «вибори». Як і на Сході України, Росія приховано постачає зброю до Карабаху, тому з певною періодичністю конфлікт із замороженого переходить у справжню гарячу війну, востаннє це трапилося в липні цього року. Слід зауважити, що Азербайджан, попри офіційну тишу, доволі успішно розвиває та модернізує власні збройні сили. Лише в 2019 році на закупівлю сучасної техніки в Азербайджані витратили понад $2 млрд, в армії країни дедалі більше сучасних зразків ОВТ від провідних виробників світу. Розвивається стратегічне партнерство з Туреччиною, надто у військовій сфері. Наприклад, Баку нещодавно купило турецькі ударні БПЛА, а в Нахічевані помітили новітні турецькі РСЗВ TRG-300 Tiger. Дві країни активно проводять спільні військові навчання.

 

Читайте також: Федір Мисюра: «Я не боявся смерті, але хвилювався за своїх рідних»

 

До речі, у згаданій вище Стратегії це також цілком слушно сформульовано. Передбачено, що Україна має працювати над стримуванням потенційних ворогів, «розвиваючи оборонні й безпекові спроможності». Ключову роль також відводять розвиткові стратегічних відносин із міжнародними партнерами, насамперед зі США, ЄС і НАТО. А пріоритетом має стати «посилення спроможностей ЗСУ» та інших силовиків. Згадано й про необхідність модернізувати озброєння та військову техніку, наростити потенціал оборонної промисловості України як на потреби власного війська, так і на експорт. Інвестиційна підтримка оборонки прописана й у проєкті державного бюджету на 2021 рік, що його нещодавно розробив Кабмін.

 

Утім, за сталою традицією, в Україні розробляють непогані закони, але з реалізацією часто виникають проблеми. Наприклад, на безпеку й оборону проєкт держбюджету передбачає витратити рекордні для України 267 млрд грн — на 22 млрд більше, ніж торік. Але є нюанси щодо того, хто саме отримає це підвищення, що певним чином відображає пріоритети влади. Якщо взяти сумарно правоохоронні органи (Нацполіцію, Нацгвардію, МВС, прикордонників), то їм мають виділити близько 183 млрд (майже 70% усіх видатків на безпеку й оборону). Найбільше порівняно з нинішнім роком зростуть видатки на Службу зовнішньої розвідки (+69%), Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації (+35%), Службу безпеки (+23%), Державну службу з надзвичайних ситуацій (+12%). МВС і Нацполіція отримують додатково по 5%. Натомість Міноборони наступного року матиме на 0,1% менше. Зі складу оборонного відомства лише Головне управління розвідки отримає надбавку майже 12%. Розвивати розвідувальні органи України важливо, і потреба такого підвищення для СЗР і ГУР не викликає сумнівів. Однак чи виправдано фактично перше скорочення фінансування МОУ за останні десять років в умовах війни?

 

Такі обсяги фінансування ставлять під питання розвиток ЗСУ й забезпечення війська новітніми зразками озброєння. Уже цього року державна програма з розвитку ракетного озброєння (яке є найкращим засобом стримування) фактично провалилася. Закупівлю комплексу протикорабельних крилатих ракет «Нептун» не було передбачено в державному оборонному замовленні на 2020 рік, тоді це пояснювали необхідністю дочекатися випробувань і офіційного прийняття на озброєння. Минув місяць із моменту офіційного рішення Міноборони, проте досі невідомо, чи отримує його виробник замовлення і в якій кількості. Нещодавно ДП «ДККБ «Луч» достроково поставило до війська модернізовані боєприпаси до високоточної РСЗВ «Вільха» — утім, ішлося про виконання контракту від 2018 року. Мають затримку з оплатою і ті позиції, які були додані до ДОЗ, деякі проєкти, як-от САУ «Богдана», взагалі зупинено. Невідома доля й новітнього корвета для ВМСУ.

 

Збільшуються проблеми із заборгованістю. Наприклад, критична ситуація з костянтинівським заводом «Кварсит». Це підприємство виробляє радіопрозорі обтічники для ракет і є єдиним виробником цієї продукції в Україні. Станом на вересень борги перед підприємством лише із зарплати становили понад 24 млн грн. І жодні акції протестів працівників заводу не мали успіху. Як довго виробники власним коштом розроблятимуть і випробуватимуть новітні зразки ОВТ, сподіваючись, що держава колись за це заплатить, — невідомо. Проте відомо, що довго відбиватися від ворога тільки патріотизмом і застарілою технікою не вийде. І тоді точно настане мир. Проте мир на умовах агресора називається окупацією.