Політика 2020-07-16 12:13 Малко Роман

У різних координатах

Як було закладено фундамент незалежності української держави, а також ким і де були в цей епохальний час майбутні президенти України

Чимало українців у 1990 році сприйняли Декларацію про державний сувернітет України як Акт проголошення державності та вихід із СРСР. А першу річницю її ухвалення навіть святкували на державному рівні як День Незалежності. Щоправда, вперше і востаннє. Керівники республіки й партійні боси з цієї нагоди влаштували урочисте покладання квітів до пам’ятника Лєніну, а на майбутньому Майдані Незалежності, тоді ще площі Жовтневої революції, відбувся святковий концерт українських гуртів, у фіналі якого виступили легендарні «Брати Гадюкіни».


Утім, попри всю значущість Декларації, не варто забувати загального контексту, у якому відбувалось її ухвалення. Адже сталося це не лише внаслідок наближення розвалу імперії та завдяки тотальному пробудженню національної свідомості українців. Декларація про суверенітет — це ще й своєрідний компроміс між партійною комуністичною владою, яка намагалася зберегти свої панівні позиції, та новою реальністю. Саме у стінах ЦК Компартії України готували текст декларації, що засвідчив безпосередній учасник подій перший президент України Леонід Кравчук. Стараннями проукраїнської меншості в текст згодом було внесено численні правки, що змінило його до невпізнання. Парадоксально, але змінену Декларацію таки ухвалили, до того ж завдяки депутатам комуністичної більшості. Адже 126 голосів демократичної «Народної Ради» для цього було явно замало. Результат, схоже, виявився несподіваним для обох сторін процесу. Депутати з проукраїнського табору навряд чи сподівалися, що їм вдасться втиснути в текст стільки «самостійницької крамоли», а комуністи переграли самі себе й утратили контроль над ситуацією.

 

Читайте також: Володимир Василенко: «Наша незалежність – це не примха долі, а закономірність»


Самостійницькі процеси в більшовицькому середовищі відбувалися не лише з патріотичних, а й із цілком прагматичних міркувань. По-перше, невідворотність падіння імперії змушувала еліти шукати варіантів і способів виживання. По-друге, парад суверенітетів у Союзі почався не з України. Ще 11 березня Литовська РСР стала першою республікою, що проголосила про вихід зі складу СРСР. Її прикладу 4 травня послідувала Латвія, а 8 травня Естонія. 12 червня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет РРФСР, і Російська Федерація офіційно стала суверенною державою. Як бачимо, українські комуністи аж ніяк не були в авангарді, а звично йшли вже второваним шляхом. Та й урешті не мали варіантів. Хоч би якою доленосною й романтичною ввижалася українцям історія появи Декларації, важливо зазначити, що кожна із зацікавлених сторін, причетних до її підготовки й ухвалення, очевидно мала власну мету. І якщо для проукраїнської демократичної меншості це була сходинка до незалежності, то комуністична група 239 розглядала такий маневр у контексті перемовин для ухвалення нового союзного договору. Ішлося про перезавантаження СРСР у трохи новішому форматі, що тоді було єдиним способом його порятунку. Комуністи розуміли, що мусять очолити цей процес, якщо не хочуть опинитися за бортом. І якби все спрацювало, то можливо, на просторах колишнього СРСР знову з’явився б якийсь монстр із назвою «союз братніх республік» чи «незалежних держав». Своєрідна лайт-версія імперії, де всі були би трохи незалежними, проте чемно звіряли свій час із боєм кремлівських курантів.

Депутати з проукраїнського табору навряд чи сподівалися, що їм вдасться втиснути в текст стільки «самостійницької крамоли», а комуністи переграли самі себе й утратили контроль над ситуацією


Тодішній секретар ЦК Компартії України Леонід Кравчук у виступі після історичного ухвалення Декларації подякував своїм підопічним членам КПУ й відзначив їхню історичну роль словами «комуністи України були з народом». А також слушно зауважив, що Декларація: «Це наші наміри, це наше бажання, а далі все залежатиме від того, що ми всі разом, зокрема й у цьому залі та за цим залом, зробимо для того, щоб усе, що позначено в документі, щоб кожен рядок цього документа, щоб кожна думка, кожна ідея, були втілені в життя». На жаль, слова Леоніда Макаровича виявилися пророчими. Коли він буквально за тиждень став Головою ВРУ, а трохи більш як за рік у грудні 1991-го — президентом уже незалежної України, то не поспішав утілювати в життя кожен «рядок», кожну «думку», кожну «ідею». Як, урешті, і його наступники, у чому можна легко переконатися, якщо просто уважно перечитати текст Декларації про державний суверенітет України. 

 


До речі, з українських президентів не лише Леонід Кравчук був причетний як народний депутат (39-й Ямпільський виборчий округ, Вінницька область) до ухвалення Декларації. Безпосереднім учасником тієї пам’ятної події також судилося стати і його наступнику Леонідові Кучмі. Тоді він іще працював генеральним директором ВО «Південний машинобудівний завод», найбільшого підприємства військової та ракетно-космічної техніки в СРСР. Керівнику такого заводу гріх було не стати депутатом бодай республіканського парламенту. Адже це частина кар’єри. До того ж тоді ще була можливість поєднувати професійну діяльність із депутатською. Народні обранці ще не виступали в ролі професійних гравців і просто приїжджали до Києва на сесію, як студенти-заочники. У Раді Кучма записався працювати в Комісію з питань оборони і державної безпеки та був одним із лідерів так званого червоного директорату: групи керівників потужних підприємств. Достеменно невідомо, чи голосував Леонід Данилович за Декларацію про державний суверенітет. Але схоже, що ні. В інтернеті можна знайти твердження, що голосував, але в збірнику документів «Декларація про державний суверенітет України», який видала Асоціація народних депутатів України, підтвердження цього немає. У таблиці з результатами поіменного голосування навпроти прізвища Кучми стоїть прочерк. Тому найімовірніше, що Леонід Данилович тоді ще не визначився, на чиєму він боці, або як старий заслужений комуніст просто вирішив про всяк випадок залишитися осторонь «непевної події».

 

Читайте також: Вистраждана свобода


Наступник і названий син Кучми Віктор Ющенко формально жодного стосунку до ухвалення Декларації не мав, але неформально цілком міг би бути причетним до важливої справи, адже належав до найближчого оточення депутата Вадима Гетьмана, якого вважали лідером проукраїнського крила в комуністичній більшості, основним комунікатором у переговорах із «Народною Радою» під час узгодження позицій і лобістом незалежності української фінансової та банківської систем. Коли Гетьман був головою правління Агропромислового банку УРСР (Украгропромбанк), то запросив Ющенка в команду і зробив його своїм заступником. Кажуть, що одним із завдань Віктора Андрійовича, із яким він чудово впорався, була реорганізація Украгропромбанку шляхом акціонування в Республіканський акціонерний комерційний агропромисловий банк «Україна» та реєстрація його в Держбанку СРСР. Це відбулося буквально за півтора місяця після ухвалення Декларації: у вересні 1990 року. Вадим Гетьман автоматично став керівником банку, Ющенко, відповідно, його заступником. Майбутній третій президент пропрацював на посаді до 1993 року, коли за рекомендацією свого патрона очолив Національний банк України.

 


Станом на 1990 рік Віктор Федорович Янукович, уже двічі несудимий майбутній четвертий президент України, працював директором виробничого об’єднання підприємств «Донбастрансремонт» і мріяв про подальшу кар’єру. Для цього йому конче необхідно було легалізуватися політично. Членства в комуністичній партії, до якої Янукович вступив ще у 1980 році, було замало, тому він подався в народні обранці. Збереглася навіть рекламна агітка Віктора Януковича з газети «Енакиевский рабочий» (13 січня 1990 року), у якій він, кандидат у депутати Єнакієвської міськради, розповідає, як боротиметься із «безнаказанністю чинуш», за утвердження прав людини, за чесний розподіл результатів праці та спільних благ, дбатиме про екологію й покращення медичного обслуговування. «Міцний господарник» невдовзі став заступником голови обласної державної адміністрації Сергія Полякова, де займався роботою базових галузей промисловості, енергетики, транспорту і зв’язку, а згодом і сам очолив область. Звісно, такий дивовижний злет, як твердять злі язики, був можливим завдяки дружбі Януковича з Рінатом Ахметовим і їхній спільній підприємницькій діяльності, але свідків цієї події майже не залишилося, довести її нелегко, та й до Декларації ця історія не має жодного стосунку.

 


П’ятий президент України Петро Порошенко влітку 1990 року був аспірантом і працював асистентом на кафедрі факультету міжнародних відносин і міжнародного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Паралельно робив перші кроки в бізнесі. Про перші великі гроші в житті Порошенка ходять різні легенди: кажуть про різні кооперативи чи то в галузі, яку згодом назвуть ІТ, чи то в галузі, яку згодом назвуть консалтинг (зовнішня торгівля). Так чи інак, у політику він прийшов через бізнес наприкінці буремних 1990-х.


Піонеру Володимиру Зеленському на час ухвалення Декларації про суверенітет було лише 12 років. Він мешкав у Кривому Розі та щойно закінчив п’ятий клас у школі з поглибленим вивченням англійської мови. Маленький Володя в той безтурботний для нього час цікавився греко-римською боротьбою, важкою атлетикою, збирав марки, грав на фортепіано, в баскетбол і волейбол, займався бальними танцями та брав участь у шкільній самодіяльності, яка згодом привела його в КВН, а відтак і на телеекрани. Він навіть не мріяв стати президентом, а, як казала його вчителька біології Наталя Бачар, був як той «заводний живчик», якого і поважали, і любили». Роль «слуги народу» та її поспішне розвіртуалення будуть значно пізніше.