Суспільство 2018-12-20 08:46 Малко Роман

Автокефальна діагностика

Епопея зі створенням єдиної православної церкви добряче протестувала українське суспільство. І не лише на наявність ворожих агентів, дурнів та корисних ідіотів. Багато хто з них відомі.

 Хтось проявився в процесі, хтось не встиг, але дасть про себе знати незабаром. Куди важливіше те, що Собор став справжнім лакмусом і рентгеном, через який довелося пройти майже всім. Або доведеться. 

 

Якщо раніше ідентифікувати, хто свій, а хто чужий, можна було за простою формулою «чий Крим» і вже з міміки на обличчі ставало зрозуміло, з ким маєш справу, то тепер і питати нічого. Мовчання в цьому випадку також промовиста відповідь. Не кажучи вже про дику істерику й сморід сірки. А неконтрольовані вибухи «консервів» є чи не найкращим підтвердженням того, що відбувається щось справді епохальне.

 

Читайте також: Соборний тоталізатор


Усі ці розмови про передвиборчий піар президента, про те, що створення церкви й томос не додадуть йому рейтингів, про те, що народ більше цікавлять економіка й шлунок, ведуть здебільшого ті, хто не вхопив своїх п’яти хвилин слави в цьому процесі. А спекуляції щодо віри, вірності канонам, права на власні погляди тощо в цьому випадку взагалі ворожа технологія. 


Якщо хтось досі не зрозумів, про що йдеться, це сумно. Особливо коли ті люди іменують себе аналітиками, політологами чи журналістами. Так, утворення єдиної церкви та відрив її від РПЦ, а отже, ФСБ і Путіна — політика й питання національної безпеки. І неважливо, зросте від цього рейтинг президента чи ні. Бо йдеться про чи не найважливіший після проголошення незалежності держави крок. Незалежність легко перетворити на ніщо, коли уми й серця народу забиті ворожою пропагандою. Лише відсікши її та заповнивши пустоти справжніми цінностями, незалежність можна вберегти й наповнити сенсом. Врешті, Бог не має національності. Для нього «нема юдея ані грека». Але для юдея і грека існування на цій землі безпосередньо пов’язане з власною самоідентифікацією.

утворення єдиної церкви та відрив її від РПЦ, а отже, ФСБ і Путіна — політика й питання національної безпеки. І неважливо, зросте від цього рейтинг президента чи ні. Бо йдеться про чи не найважливіший після проголошення незалежності держави крок


Московській імперії завдано найжахливішого удару, на який можна було сподіватися. Вона з усіх сил намагалася його втримати, і це вказує на те, наскільки принциповим для неї є збереження своєї присутності в Україні. Робилися ставки буквально на все: гібридизацію процесу, блокування, втручання, купівлю й залякування, намагання переконати Варфоломія і навіть створення проти нього православного комінтерну. Скориставшись добре замаскованою агентурою та своєю п’ятою колоною, прагнули розгойдати ситуацію аж до масових протестів і кривавих зіткнень.  


І це досить показово. Адже ворог, на відміну від багатьох українців, чудово розуміє, що втрачає. Інструмент впливу на уми та душі мільйонів раптом вибивають із його рук. Можна не вірити в Бога, не бути практикуючим християнином, розповідати про опіум та забобони, але недооцінювати вплив церкви на суспільство не варто. А тому так важливо, що у ворога нічого не вийшло. 


Маємо черговий провал російської політики в Україні та ще одну перемогу наших спецслужб. Попри численні «але», вони вміють і можуть працювати якісно, розуміють, що і як робити, щоб загасити пожежу в зародку. Замовникам, організаторам, координаторам нині доводиться лише огризатися. Подання до Конституційного Суду напередодні Собору зграєю нардепів на чолі з Вадимом Новинським, Нестором Шуфричем і Володимиром Литвином прохання визнати незаконною постанову ВРУ на підтримку звернення президента про надання автокефалії — то не тільки розконсервація, а й крик безсилля. Зазвичай вони полюбляють в інший спосіб вирішувати питання, але, схоже, цього разу такої можливості їх позбавили.

 

Читайте також: По той бік томосу


Утім, є й інші моменти, на які варто звернути увагу. Коли вибухає «консерва» Навального, ліберальної версії Путіна, це тільки на користь українській справі. Вбивати ілюзії краще в зародку. Несподіване біснування домашніх «миротворців», які стоять на твердій позиції «за мир» та якесь абстрактне порозуміння і майже переконливо грають роль українських патріотів, теж весело спостерігати. Але коли люди, які претендують на посаду президента країни, займають у такий доленосний час позицію вичікування й лише формально імітують радість, це повинно насторожити. 


Аргумент про церкву як виборчий піар Порошенка тут ні до чого. Так, це його коник. Він буде на ньому гарцювати. Тільки церква, на відміну від Порошенка, назавжди. Момент її народження — безпрецедентний акт духовної деколонізації. Україна одним махом покінчила з рабством і спробувала зачистити свій простір. Нерозуміння справді важливих стратегічних кроків, які робить нині країна, відгонить проф­непридатністю або виявляє істинну суть.

 

Читайте також: Митрополит Михаїл: «Церква має йти в народ»


На жаль, форсованими темпами створити потужну єдину велику церкву, відокремивши принагідно з МП проукраїнську фракцію, не вдалося. Церкву створили, і це чудово. Але розкол, який планувалося вилікувати, по суті, так і залишається. МП із незрозумілим статусом ще, можливо, довго зберігатиме свій чималий вплив. Їй таки вдалося втримати підо­пічних залякуванням розправою, оприлюдненням компромату, зомбуванням, грошима, чимось іще. На Собор не прийшли навіть ті архієреї МП, у кому майже не сумнівалися. Хтось написав листа з проханням урахувати його голос, але світитися не забажав, хтось зненацька захворів. І це теж показово, бо до того значною мірою спричинилися насамперед ті, на кого була покладена місія творення і єднання. Ні домовитися про початок Собору, ні написати статут, ні узгодити нормально кандидатів вони не спромог­лися. Амбіції, які мало не завалили розпочату справу, торги й кулуарщина а-ля Верховна Рада, шантаж, пропихання своїх — усе це, на жаль, про творців нової української церкви. Без впертості влади, яка перла, як бульдозер, терпеливості Константинополя, що розумів, із ким має справу й почувався в ролі лікаря, і безумовного втручання Всевишнього нічого насправді не відбулося б.


Кремль в Україні нині дістав по зубах, а міг би бути розчавлений, якби прокляття трьох гетьманів знову не проявилося на українцях. Власне, скидається на те, що досягнутий у результаті компроміс в особі глави церкви Епіфанія ще теж може виявитися із сюрпризом. Зважаючи на те, як швидко в народ почали виноситися тонкощі залаштунків Собору, продовження обіцяє бути цікавим. Головне, щоб в усій цій тяганині не втратилося основне — те, заради чого все починалося. 

 

схожі публiкацii