Суспільство 2017-06-30 11:32 Малко Роман

Реформа АПК: створити господаря

Чи можливо зарадити відмиранню села запуском ринку землі? У чому справжній ключ до його відродження?

 Питання зі зняттям мораторію на продаж землі, а отже, зі створенням ринку в Україні фактично вирішене. Про «запускати» чи «не запускати» більше не йдеться. Десь там у верхах ухвалили рішення. Мова лише про час Х, коли нарешті дадуть старт. І сприяють цьому не тільки настирливі рекомендації МВФ, не прислухатися до яких в обмін на черговий транш українські чиновники просто не можуть. Тягнути з вирішенням проблеми, яка вже чверть століття перебуває в підвішеному стані, з кожним роком стає ризикованіше. Ринок, незважаючи на мораторій, існує: неповноцінний, непрозорий і нелегальний. І саме виведення його з такого стану та введення в законодавчі цивілізовані рамки нині основне завдання держави.

Звісно, думки екс­пер­­тів із цього приводу традиційно розходяться. При­хи­ль­ники скасування мораторію переконують, що продовжен­ня створює тіньовий ринок землі, сприяє подальшій деградації села, породжує рейдерство й розбалансованість орендних відносин, а противники впевнені, що його скасування призведе до обезземелення селян і швидкої скупки землі вітчизняними й закордонними латифундистами. І перші, і другі певною мірою мають рацію. По-перше, сумний досвід приватизації початку 1990-х ще довго нагадуватиме, на що за певних обставин здатні перетворитися найблагородніші наміри. По-друге, Україна сьогодні й справді входить до десятки країн, чиї значні площі с/г земель контролюють іноземні інвестори. За даними міжнародної незалежної ініціативи з моніторингу землі Land Matrix Initiative, під контролем іноземного капіталу (якась частина, звісно, належить офшорам з українськими грошима) в Україні перебуває 2,4 млн га за загальної площі 42,7 млн га с/г угідь. Ризик, що з моменту відкриття ринку охочих прикупити української земельки стане більше, великий і небезпідставний. І навіть прозорі аукціони цьому навряд чи зарадять. Утім, мораторій не може бути самоціллю, а є лише тимчасовим засобом стримування, мета якого — розібратись із ситуацією, скласти дорожню карту, ухвалити потрібне законодавство, створити систему й умови, що дадуть змогу запустити необхідні процеси. Він не може тривати вічно, бо перетворюється на інструмент популізму, яким уже й став сьогодні.

Лише запуском ринку землі село не відродиш. Ключ до цього — успішний розвиток малого й середнього бізнесу, який потребує не тільки створення певних правил і дозволу на продаж, а й значної підтримки держави

Україна — велика сільськогосподарська країна, і не треба боятися такого слова. США та Канада, до речі, також. На цьому варто наголошувати, бо сільське господарство нині — це не щось із минулого, а високотехнологічна галузь, де можливості застосування сучасних технологій такі самі, як і в інших сферах. До речі, нині навіть за не найсприятливіших умов рентабельність сільського господарства в Україні може сягати 150%. Такого ніколи не було. І навряд чи якась із галузей промисловості може цим похвалитися. Тож, говорячи про економічно сильну й самодостатню Україну, просто гріх було б не використати свій потенціал і далі товктися на одному місці. 

Звичайно, розвинена країна потребує потужного середнього класу. Щоб він виник і змужнів, вона мусить опікуватися малим і середнім підприємництвом. Великий бізнес теж важливий, але йому легше дати собі раду самому. Дрібний бізнес фактично є інкубатором великого. Там здійснюється постійна інноваційна діяльність, підприємці змушені придумувати нові підходи, виводити на ринок нову продукцію. Світова практика свідчить, що великі корпорації тоді сильні, коли виростають із малих. Класичний приклад — німецький концерн Siemens. Звісно, в Україні з усім цим не вельми гладко. Малий і середній бізнес змушений радше виживати, а не розвиватись, і поняття міцності та впливовості середнього класу все ще доволі умовне. Стосується це й сільського господарства. Сільський підприємець не є окремим сегментом нижчого ґатунку, як традиційно помилково сприймається. Він теж є основою того самого середнього класу, такого важливого для повноцінного розвитку країни, і схема його підтримки повинна бути не менш державницькою.

Читайте також: Ох, земелько, свята земелько!

Нині на слуху великі латифундії. Вони прекрасно розвиваються, бо мають значні можливості й оперують великими фінансами та банками землі. Але це знову-таки ФПГ, які навряд чи можуть стати колискою відродження України й відновити її легендарний статус житниці Європи. Ба більше, на цьому етапі їхню діяльність узагалі ніхто не контролює й часто вона є шкідливою. У Чуднівському районі Житомирської області, скажімо, французькі інвестори близько 10 років на кількох тисячах гектарів вирощують кукурудзу. Здавалося б, чудово. Тільки от у районі серйозно зросла кількість серцево-судинних захворювань, більшість дітей страждають на алергію. Причину цього, звісно, мали б визначати експерти, але місцеві мешканці пов’язують все з тим, що орендарі просто фанатично засипають поля хімікатами, аби домогтися високих урожаїв. Їм це вдається, урожаї в них справді чудові, але…

Держава повинна робити ставку саме на розвиток фермерського господарства. І не лише тому, що так живе весь цивілізований світ і це чи не найоптимальніша система. Успішне фермерське господарство є не чим іншим, як базою відродження й розвитку українського села. Латифундистам байдуже, що відбувається з населенням, у якого вони орендують землю, як і чим воно живе, якими дорогами ходить і де зароб­ляє. У них цілком прагматичні інтереси: прибуток якою завгодно ціною. А фермер живе на землі, яка його годує, він пов’язаний із нею, прив’язаний до неї, врешті-решт, шанує її і береже як свою годувальницю. Він не сипатиме туди зайвих хімікатів, а шукатиме можливість отримати кращі врожаї в інший спосіб. Зрештою, фермер зацікавлений жити в нормальному середовищі й дбатиме про село, у якому ростуть його діти й народжуватимуться внуки.

Значення фермерства для економіки, суспільства, країни, врешті, для націотворення куди більше, ніж видається на перший погляд. Тут захований ще й величезний ментальний сенс. Бажання бути власником своєї долі, жити на своїй землі, розвиватися в межах своєї великої родини, накопичувати добуте чесною працею добро — це ген куркуля-господаря, який з українців не змогли вибити навіть Голодомором і розстрілами. 

Читайте також: Аграрна країна більше не вирок

Хоч як парадоксально, але проти продажу землі сільського призначення нині чи не найбільше виступають якраз ті, про кого йдеться, — фермери. Логіка підказує, що все мало би бути навпаки, тільки, на жаль, за роки незалежності в цих людей накопичилося стільки гіркого досвіду, що нині ними керує вже не логіка, а звичайний страх. Хоча, здавалося б, чого боятися? Стати повноцінним власником землі, мати можливість її продавати чи купувати, не залежати від орендодавців і всіляких там рейдерів. Насправді фермери не так виступають проти продажу землі, як бояться опинитися взагалі біля розбитого корита. Адже розуміють, що через ті обставини й умови, у яких вони нині опинилися, не готові до радикальних перетворень. «На наші землі вже вибудувалися черги хлопців, готових їх купити, — кажуть вони. — У них більше грошей. Вони просто перекуплять наші ділянки й усе».

Звісно, оренда землі, яку маємо сьогодні, також не дуже влаштовує фермера, адже тримає його в дещо підвішеному стані. Втім, це все ж кращий варіант, ніж продаж за сценарієм, що пропонує влада. Точніше, тим, який прописаний у проекті закону про обіг земель сільськогосподарського призначення, що гуляє коридорами парламенту. Хоча насправді достеменно ще невідомо, які саме будуть правила. Робота над законопроектом про скасування мораторію на продаж земель сільгосппризначення тільки ведеться. Моделей є кілька. Цілісного проекту ніхто в очі не бачив. Звучать лише окремі коментарі причетних чи зацікавлених. Як стверджує перший заступник міністра аграрної політики і продовольства Максим Мартинюк, уряд виступає за консервативну модель запуску ринку, згідно з якою власниками землі повинні бути лише громадяни України — фізичні особи й у жодному разі не корпоративний капітал, тим паче не іноземний. Планується ввести також обмеження на розмір земельної ділянки в одні руки до 200 га, чого буде більш ніж достатньо для створення конкурентоспроможного фермерського господарства. Сьогодні в більшості з-поміж приблизно 38 тис. фермерських господарств країни середній розмір земельної ділянки становить 87 га.

Читайте також спецтему Бізнес на землі

Утім, це аж ніяк не все, що потрібно, аби зберегти село, де проживає 30% українців, і дати йому друге дихання після майже століття безглуздих експериментів і нищення. А саме так треба підходити до питання. Дозволити продавати паї, щоб зупинити процес деградації села, давши людям можливість отримати на руки певний обсяг грошей для задоволення потреб, — дорога в нікуди. Лише запуском ринку землі село не відродиш. Ключ до цього — успішний розвиток малого й середнього бізнесу, який потребує не тільки створення певних правил і дозволу на продаж, а й значної підтримки держави, контролю над дотриманням цих правил. Ніякого велосипеда, правду кажучи, винаходити немає сенсу. Є досвід інших країн, є законодавство про підтримку фермерських господарств, яке, щоправда, слабо працює, є досвід приватизації в інших сферах. Потрібне державницьке ставлення до питання. Забезпечити справді пріоритетний доступ до купівлі землі людям, які на ній працюють, і прописати використання її за призначенням. Цей запобіжник існує в багатьох розвинених країнах, у товариство яких ми прагнемо втрапити. У Фінляндії, наприклад, куплена земля, якщо її не обробляють якийсь час, виставляється на аукціон і продається знову. Потрібні стимулювання, відшкодування кредитів тощо. Фермерам чи тим, хто хоче організувати справу, нині катастрофічно бракує на це ресурсів. А ще потрібен доступ до ринків збуту продукції, бо, на жаль, за роки незалежності не склалася кооперація між фермерами й монополія належить трейдерам, що звикли диктувати правила. Бракує також відлагодженої системи надання профільним міністерством квот для вирощування певних культур, як практикується у Фінляндії, Швеції, Нідерландах. І ще держава має активно відігравати роль арбітра, викуповувати й продавати землю, щоб уникати демпінгу на ціну землі. Багато що потрібно. Для професіоналів нескладно вибудувати хорошу модель, прорахувавши ризики та потреби. Куди складніше довести це до розуму й утілити. 

Поки що цілісної політики стосовно села не спостерігається. Вона є, частково оформлена в нормативних документах, але цього замало. Немає й державного апарату, який міг би це реалізувати, а отже, немає впевненості й довіри. Фермера не потрібно няньчити та водити за руку. Він усе зробить сам. Для нього варто створити умови. Йому необхідна держава, яка думає про своє майбутнє. 

Новини RedTram

Loading...