Політика 2018-07-06 10:35 Малко Роман

Класовий підхід. Новий тренд української політики

Кого рятуватимуть наступним

Про нього зненацька згадали. Ним раптом зацікавилися чи не всі політичні сили, обіцяючи подбати про його світле майбутнє. Хтось хоче дотягти його чисельність у країні до 50%, а хтось і до 60%, як у Європі. Наразі він досить нечисленний і дотягувати буде непросто. Утім, якщо треба тягнути, то можна. Перед виборами кожна хороша обіцянка та свіжий хід на вагу золота.


Чому в політиків ураз серйозно зріс інтерес до середнього класу? Що таке трапилося в їхніх головах? Чому вони раптом почали змагатися за тих, кого роками не помічали й кому заважали жити? Не за люмпенів, ціна яких банка ставриди в томаті й два кіло гречки, або, як еквівалент, 200 грн. Не за увагу олігархів, які зазвичай і визначали перебіг виборів, і розкладали яйця в різні кошики. А саме за середнячків, представників того класу, якого в нашій країні так і не навчилися нормально ідентифікувати. Приписують до нього то вчителів із лікарями, то продавців гумових тапочок на ринку, то власників квартир і автомобілів. Можна й так. Але це якщо поверхово брати до уваги західні стандарти, не вдаючись у їхню суть.

 

Читайте також: Вибори з багатьма невідомими


Проблема ж у тому, що у світі, до якого ми прагнемо вломитися та рівня життя якого так бажаємо досягнути, тонкощі мають значення. Професія, сфера діяльності, наявність квадратних метрів чи можливість їх винаймати, звісно, беруться до уваги. Але там представниками середнього класу зазвичай вважають тих, хто може собі дозволити не лише булку з маслом та айфон у кредит на останні гроші, а ще й час від часу подорож за тридев’ять земель (не на заробітки, звісно), навчання дітей у хорошій школі (за гроші), на пенсію відкладати в банку (не трилітрову). І щоб ще залишилася так із третина або й половина зарплати. Ну й бізнес сякий-такий провадити без проблем, без масок-шоу, без рейдерів, хабарів, відкатів… Ясна річ, більшість українців дозволити собі цього не може. Але парадокс у тому, що майже половина громадян таки схильна зараховувати себе до середняків. Соціологи пояснюють таке явище дуже просто. Ці люди мають досить чіткі уявлення про класичний середній клас і розглядають його як нормативний взірець, бажаний і реальний статус, якого вони готові досягти власними зусиллями й працею. Тож демонструють характеристики, якості й прагнення, що наближають їх до зазначеного нормативного взірця та виокремлюють у певну соціально-класову групу.


Власне, ця група й зацікавила зненацька політиків. Не одномоментно, звісно. Така тенденція простежується ще від Революції гідності й із часом лише набрала відповідних обертів. Саме тоді для більш-менш розумних громадян стало зрозуміло, хто є істинним носієм змін у країні та справжнім рушієм революції. Саме їм, тим, кого можна умовно віднести до середнього класу, стали приписувати чи не ключову роль у поваленні Януковича. Так це чи ні, але вже тоді численні малопомітні партійки повписували підтримку та сприяння розвитку середнього класу до своїх маніфестів. Особливої погоди це не зробило. Але за ними потяглися й більші політсили, як-от «Народний фронт» і «Самопоміч». Остання взагалі тему середнього класу взяла на озброєння й спробувала закласти її в основу власного формування. Утім, за усієї щирості намірів із цього нічого не вийшло.

 

Читайте також: Уроки попередників


Розвиток середнього класу в країні, де балом заправляють олігархи, себто мультибагата меншість, неможливий. І приклад «Самопомочі» тут показовий. Від початку вони намагалися себе позиціонувати як партію представника середнього класу: побудова структур, праймериз, залучення активних успішних людей. Усе це добре, але зустріч із великою вітчизняною політикою розвіяла всі романтичні марення. По-перше, позиціонування та спосіб ведення діяльності на загальному тлі в наявній політкухні себе не виправдав. Тут не працює довіра, чесність, принциповість, відкритість, а лише підкилимні домовленості та шантаж. По-друге, м’яко кажучи, нетрадиційна кадрова політика дала збій уже на початковому етапі. До партії потрапили досить специфічні персонажі на кшталт Семена Семенченка, присутність яких явно не додає балів. Та й узагалі різномастість публіки, схоже, виявилася серйознішою проблемою, ніж здавалося на початку. Створити дієву структуру, яка унеможливлювала б діяльність специфічних людей, мала б якийсь відбір і могла б уникати розмитості, не вдалося. Ну й брак чіткого ідеологічного позиціонування теж відіграв свою роль. Усе-таки ідеологія має значення. Зібрати когорти людей під прапор добрих намірів лише за рівнем статків чи соціальної активності можна хіба ситуативно. Коли їх об’єднає якийсь спільний нагальний інтерес, як це було на Майдані. Але як єдиний механізм вони довго не працюватимуть. Навіть маючи загальну мету проголосити покращення їм усім (цьому конкретному суспільному прошарку) життя вже сьогодні. Як результат — середній клас, на який розраховувала партія, не те щоб відсахнувся, але швидко до неї збайдужів. Про що, власне, і свідчать соціологічні рейтинги.


Так чи інакше цей шлях, а відповідно ту саму помилку, нині повторюють й інші політсили-новотвори, які позиціонують себе партіями середнього класу. Легкоолігархічна «Основа» Сергія Тарути, УКРОП, «Рух нових сил» Міхеїла Саакашвілі, «Українській дім», «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, «Рідна країна» Миколи Томенка тощо. Усі вони торочать про середній клас, про те, що він основа успіху країни та єдиний здатен вивести її з глухого кута, але все це звичайне бла-бла-бла. Істина, звісно, у таких тезах є, тут не посперечаєшся. Тільки, на жаль, в українській версії середній клас — це дуже ефемерне явище. Він не просто неоднорідний і немонолітний, а його межі настільки розмиті, що казати про нього як про щось конкретне немає сенсу. Та й ті, кого справді можна було б до нього зарахувати, зазвичай, хоч не завжди, зовсім іншого поля ягоди.
«Якщо на Заході типовими представниками цього прошарку є адвокати, лікарі, викладачі, менеджери середньої ланки, то в Україні до середнього класу (за майновою ознакою) потрапила так звана обслуга олігархів: заангажовані працівники мас-медіа, корумповані чиновники, продажні юристи й менеджери різноманітних інофірм, елітарних розважальних закладів, салонів краси та фітнес-клубів. Причому цей прошарок не має ні освітнього, ні морального рівня для того, щоби бути носієм державницької ідеології, основою політичного й економічного розвитку». Це цитата з висновків дослідження «Середній клас в Україні: уявлення та реалії», проведеного центром Разумкова та оприлюдненого наприкінці революційного 2014 року. Точніше важко сформулювати, і якби політики хоч іноді цікавилися напрацюваннями науковців, то мали б точно взяти собі цю тезу на озброєння.

 

Читайте також: Багатство надскладного вибору


Але питання насправді не в бажанні комусь у чомусь допомогти й навіть не в прагненні змінити та підняти країну. Насправді політиків налякали рейтинги. Ну не те щоб налякали, але змусили переглянути звичні для них концепції зомбування мас і трохи покреативити. Звісно, частина електорату все ще вірить їхнім байкам і їй можна вішати на вуха будь-яку локшину. Таких людей легко купити обіцянками. Ще частина далі готова брати гречку й консерви, і тут також немає проблем. Проблеми з’явилися з тими, хто зневірився або не бачить спасителя в жодному з наявних месій. Їх кількість критично зросла. І якщо певна частина легко голосує ногами (завдяки безвізу ця процедура тепер спрощена), то більшість просто відмовляється грати за чинними правилами. Себто йти на вибори й голосувати за тих персонажів, чий вигляд дедалі частіше викликає блювотні рефлекси.


Значна частина населення країни не бачить, за кого голосувати серед величезної армії політиків. Це правда. Кажуть, що не хочуть брати участі у виборах або що не визначилися. Але справжня суть у тому, що громадяни не вірять у можливість політиків змінити себе та щось у країні. Хто ті мільйони зневірених? Плюс-мінус це і є той середній клас, тобто вони потенційно можуть ним стати, якщо виникнуть сприятливі обставини. Такі люди вміють думати, вони відносно суспільно активні, хай навіть на рівні власного двору, не складають рук і за будь-яких обставин намагаються жити, на практиці знають цінність обіцянок «вершків суспільства» та їхнього обслуговувального персоналу. Про якість цієї категорії можна сперечатися, вона, як уже зазначалося вище, надто різнорідна, але купити її популізмом уже не можна. Цю технологію вона розкусила та більше не проковтне. І тут з’являється конечна потреба знайти хоч якийсь замінник, той гачок, на який клюне велика рибина, що втомилася битись об лід, залягла на дно й спостерігає.


Зміна риторики радикального Олега Ляшка з креном у бік середнього класу, зокрема пропозиція проводити політику економічного націоналізму, це якраз про те. Псевдоінтелектуальний спіч про ІТ-принтери від Юлії Тимошенко теж доволі виразний маркер. Рефлексії щодо цього вже сиплються на голови чи не від усіх бодай трохи поважних політиків, але за гучними гаслами не проступає нічого, що могло б надихнути. Варто лише проглянути, чиї вуха стирчать за спиною глашатаїв, — і все стає зрозуміло. Де Ляшко з його спонсором Ахметовим і де економічний націоналізм? У чиїх інтересах він можливий? Де Тарута й де середній клас? Яким боком Юля Володимирівна раптом зацікавилась ІТ-технологіями? Передивилась «Аватар» і «Матрицю»? Звісно, вона завжди намагається скреативити, щоб перетягти на свій бік трохи свіжого електорату. То солідаризм, то ще якась маячня… За це її, власне, і люблять ті вірні 10–13% адептів. Тільки поки країною керує групка олігархів, зацікавлених лише у своєму збагаченні, ні про який розвиток середнього класу не може йтися, і Юля Володимирівна про це чудово знає. Тому й усі ці маніпуляції зі свідомістю — звичайні виборчі технології, мета яких насправді одна — пролізти якнайглибше у владу.

Новини RedTram

Loading...