Єлизавета Гончарова

Природу не обманеш

20 Травня 2017
Моєму племінникові тільки дев’ять місяців. Кілька тижнів тому він зробив перші кроки. Дуже цьому зрадів, але, звичайно, невдовзі впав, вдарився й гірко заплакав.

Після цього, щоб дістатися до потрібного місця чи іграшки, малеча знову почала вибирати повзання. Але раз по раз він усе одно ставав на ніжки, падав і знову вставав, хоча повзати було зручніше, надійніше та звичніше. Бо природа має брати своє: якщо організм здоровий і повний сил, ти просто змушений вставати на ноги та йти вперед, незважаючи на біль, страх і звички. У когось виходить швидко, хтось долає цей шлях маленькими кроками. Здається, саме тим і відрізняється прогрес від деградації у фізичному та соціальному сенсі.

Ще коли я була зареєстрована в «Одноклассниках», мене дуже дратували пости із серії «Як гарно було в СРСР»: про морозиво по 20 копійок чи шкільну форму з комірцями із мережива. І дратували не тільки тому, що терпіти не могла цю однакову коричневу одежину, від якої чухалося все тіло, адже, наприклад, морозиво я любила. Просто пам’ятала про ту країну не тільки це: портрети прадідів, про яких у родині ніхто не розповідав, бо вони були репресовані, черги в молочному магазині по масло, де ми з малим братом стояли вночі, цинкові труни з хлопчиками із сусідніх дворів, які когось рятували в невідомому Афганістані. Тому я всіляко вітала ментальне бажання моєї країни «вставати на ноги та йти вперед» — подалі від минулого, яке за своїм бажанням отримала замість майбутнього сусідня Росія. Бо час уже давно настав. Особливо після того, як це минуле нам почали нав’язувати за допомогою зброї. Але чи вже зміцнів організм, чи повний він сил?

Уже три роки маємо надію, що вороття не може бути. Навіть на Донбасі, який географічно та інформаційно перебуває в тісній зв’язці з Росією, ця невідворотність відчувається. Бо в 2014 році Росія почала вбивати з «Градів» не тільки українців. Вона вбиває сусідські відносини, родинні зв’язки, бажання мати щось спільне в сьогоденні, майбутньому чи минулому. У багатьох мешканців Донбасу виробився специфічний імунітет до «братерської дружби», який захищає від пропаганди та маніпуляцій.

Ми жахаємося від історій про розкуркулювання чи репресії, але, побачивши приклад вдалого бізнесу, без суду та слідства кричимо: «Відібрати!», бо ж бути багатим, навіть якщо чесно, — це соромно!

Нам не тільки було завдано підлого удару — ми дістали поштовх, щоб іти далі. У зрозумілому напрямку. Вже є підприємства, що переорієнтувалися на економічну взаємодію з іншими країнами. Наприклад, державна компанія Артемсіль, яка раніше левову частку солі експортувала до Росії, за три місяці 2017-го відвантажила європейським споживачам (Польща, Угорщина, Румунія, Австрія) майже 205 тис. т продукції, що втричі більше, ніж за аналогічний період 2016 року. Звичайно, це потребувало та ще потребуватиме модернізації, бо умови експорту змінилися, але цей крок для багатьох бізнесменів став відчутним прогресом. Якщо навіть колись підприємства знову стануть активно торгувати з Росією, це будуть уже інші умови: не тому, що більше нікому не потрібно, а тому, що нам це вигідно.

Ще одна важлива деталь, яка вказує на те, що культивувати ідею «старшого брата» буде вже складніше. Саме через війну українці на Донбасі були змушені вголос казати про свою самоідентифікацію. Деякі відчули себе українцями доволі несподівано, бо до війни це було майже номінально: так, Україна не Росія, але що з того? Надривний патріотизм, від якого під час співу «душу й тіло ми положим за нашу свободу» зараз неодмінно навертаються сльози, напевно, з часом стане не таким болючим. А ось відчуття причетності до цього народу, що бореться за незалежність, має залишитися в поколіннях.

Читайте також: «Сторінка не знайдена»: заборона російських соцмереж

Але інколи здається, що цей совок, яким плюється в нас через різноманітні «Одноклассники» Росія, є непереможним. Бо він укорінений у нас. Наші діти вже не знають, хто такий Лєнін, але ще можуть смітити в парку, де гуляють. Ми жахаємося від історій про розкуркулювання чи репресії, але, побачивши приклад вдалого бізнесу, без суду та слідства кричимо: «Відібрати!», бо ж бути багатим, навіть якщо чесно, — це соромно! Гарчимо на повільних покупців, пацієнтів називаємо «хворими», будуємо аптеки чи кафе, куди ніколи не потрапить людина в інвалідному візку, не зважаємо на думку власних дітей, викидаємо кота, що набрид, на смітник. Ми робимо багато того, до чого нас привчила людожерська система, яку намагаються реанімувати у країні-сусідці. Але вже починаємо думати, що так робити неправильно, ми відчуваємо, що цей вектор — пастка. У цій ситуації дуже важливо, що саме зараз ми отримали можливість більше подорожувати, щоб побачити альтернативні совковим цінності.

Так, ми постійно падаємо разом із курсом гривні, вдаряємося об невдалі реформи чи корупційні дії, щодня гинемо та гірко плачемо за загиблими в кривавій війні. Інколи думається: а може, не треба було й смикатися, виходити на Майдан із протестами, чинити опір воєнній агресії, волонтерити чи намагатися змінити гнилу систему? Так, повзали б собі перед Росією, але синців і великих ран не мали б. Але, здається, якщо час настав, то цього вже не зупинити: природу Всесвіту не обманеш...

Новини RedTram

Loading...